Перлини української класики
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич, Хвылевой Микола
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Перлини української класики». Краткое содержание книги:
Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до неї, проти неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усi бiжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльної пiсеньки, як молода з дружками ходить.
А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн її тепер скрутить i вимучить з неї, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: «А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте її, елико сили вашої буде!»
Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили її; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б’ючи, б’ють-б’ють, i вже цурпалки летять… А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: «Був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?»
– Та бийте окаянную ханаанку! – аж заревiв Пiстряк.
Хлопцi деруть щомога, а Явдоха своє: «I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? «
– Та дерiть дужче! – крикнув що є мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт і печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.
Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай своє товче: «I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстяна шапочка і на спинi латочка, чи хороша моя казочка?»
– Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте їй поруганiя на лядвiї! – скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.
Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: «I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї; був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм’яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.»
Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б’ють-б’ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: і вербових, i березових, i тернових; а їй не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку…
Отже ж то як сеє дiється, i гаспидську, католикову Явдоху б’ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:
– А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?
– Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б’ють? – загула громада i, дивуючись, розпитує.
– Де колода? Не бачите? Дивiться ж! – сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленiє та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всiєї сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєї колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв’язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть її та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
– Ких, ких, ких, ких!. – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiєш як її вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:
– Таки, – каже, – нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!