День відбуття
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-73-6
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «День відбуття». Краткое содержание книги:
Ви ще не знайомі з творчістю Олексія Волкова? Тоді тим більше прочитайте цю книжку. Переможець другого конкурсу «Золотий Бабай», майстер інтриги, лікар і письменник, він радує нас своїм черговим романом. Усі, хто прочитав попередні книжки — «Виконавець» та «Подорож у безвихідь», солідарні в одному — на небосхилі української літератури зійшла нова зірка. Її ім’я Олексій Волков.
У трилері «День відбуття» письменник повертається до містичних мотивів і, як завжди за динамічним сюжетом приховує багато загадок та серйозних питань. І кожен читач тут знайде своє. Варто тільки пошукати.
Ні, на Гайдукевича це не схоже. Той, хто вечорами пропадає в сексуальних блондинок, не мав би летіти на крилах до правовірної дружини, охоплений подібними ідеями. Що ж тоді він там знайшов?
Потім Сергію знову пригадався загадковий персонаж з вусами, якого він бачив у Гайдукевича, коли обговорювалися деталі походу. Яка його роль? Для чого його туди тягнути? Не для того, щоб випити з ним чарку, — це точно. За весь час, поки тривала нарада, вони з господарем не перемовилися навіть словом. Більше того, Гайдукевич взагалі на нього не дивився! Ще один охоронець? Нісенітниця. Його штурхони добре у лоба, і він упаде, не знати, чи підведеться потім. Водій? Олег з Ринатом їздять за кермом. Плюс сам бос. Ні, схоже, це зовсім чужа людина. Несподівано Сергію пригадалася ще одна деталь. Цей, з вусами, курив «Приму» без фільтра у пожмаканій картонній пачці. Людина зовсім іншого кола. Сто відсотків. Усе виглядало тепер, після детального осмислення, так дивно…
Про печери його кілька разів розпитувала і Юлія. Як здалося йому тоді, без найменшого інтересу, хоч і казала, що дуже хоче туди потрапити. Сергій знав, як виглядає інтерес в її очах. Тоді, коли, відпрацьовуючи до нестями той чи інший прийом, вона заламувала його руку з ножем, інтерес просто виблискував з її очей. Щоб йому не скласти останньої сесії, якщо їй дійсно туди хотілося! А знову-таки пес! Навіщо їй пес у печері? Стереотип? Просто звикла? Для чого взагалі стільки псів? Кому потрібні охоронці, що цілодобово несуть варту? Для чого ці навички рукопашного бою, тренування до втрати пульсу? Вона когось боїться! Навіть до нього у гуртожиток прийшла з собакою. А може, вони обоє когось бояться. А вона особливо.
Вчорашній її візит був лише другим, за його спостереженням, випадком, коли Юлія залишила віллу. Знову постало у пам’яті її обличчя, її великі чорні очі, які наче промовляли до нього. Сергій струсонув головою, намагаючись прогнати цей спогад. А вчора?.. Вона попросила його відвернутися. Їй же Богу, Юлія не та жінка, яка соромиться чоловіка, котрого хоче. Все, що вона робила, — завжди робила рішуче, без вагань. На всі проблеми — грудьми, з розплющеними очима. Це було її життєве кредо, принаймні такого висновку дійшов Сергій за десять місяців знайомства з нею. А тут: «Відвернися, будь ласка!»
І раптом його уява домалювала те, що сталося далі, за його спиною після цих слів. Вона роздягалася. Щось зашелестіло — це впала на підлогу куртка. А він лежав тоді, відвернувшись до стіни, і лічив секунди та речі, що вона скидала, оскільки лише вони відділяли його від того жаданого моменту. Далі клацнула металева пряжка і щось важке, глухо стукнувши, впало на куртку. Він пам’ятав і попередню картину — її пальці на ґудзику джинсів. Звідки взялася пряжка? Адже на джинсах не було ременя! Яка така металева пряжка може бути в жінки між курткою та джинсами зі светром, якщо в джинсах немає ременя? Висновок напрошувався однозначний — жінка, яка чогось боїться, може носити зброю, і він, Сергій, не повинен був її бачити.
Усе нові деталі зринали в пам’яті, непокоячи дедалі більше. Він дедалі чіткіше усвідомлював, як мало приємного йти з подібними підозрами під землю у компанії таких людей. Тепер замість нього туди йде Тализін, який, очевидно, нічого такого не підозрює. І це, мабуть, у сто разів гірше. Якась невиразна тривога охопила його, та Сергій намагався відмахнутися, гадаючи, що надто згущає фарби.
Година давно минула, але Марина не поспішала з’являтися. Сергій сів на ліжку і потер скроні. Від цих аналітичних операцій почали вимальовуватися якісь загальні обриси, але настільки туманні, що годі було й сподіватися щось зрозуміти.
Цікаво, чи дозволив Валерій тягнути з собою увесь «багаж»? Якщо він пішов у них на поводу, то як вони дістануться з тим усім до місця підземного пікніка? Мимоволі пригадався анекдот, коли стюардеса півгодини розписувала пасажирам, якими зручностями обладнано літак, а в кінці додала: «Ну а тепер спробуємо злетіти з усією цією…» До того ж маршрут, який обрала Юлія, цілком тягнув на першу категорію складності. Словом, з якого боку не глянь, Тализіну не позаздриш.