Казки роботiв. Кiберiада
- Автор: Лем Станіслав
- Год: 2022
- Язык: украинский
- Переводчик: Юрій Попусенко
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Казки роботiв. Кiберiада». Краткое содержание книги:
В одних є міф — всі роботи були створені блідавцями. Їх ніхто не бачив, але всі рахують, що вони жахливі у всьому, і навіть дихають вони (о жах!) киснем, котрий роз'їдає залізо.
Інші ж чули про скарби крижаного царства, й самі сміливі електрицарі відправляються за ними.
А є й ті, хто не може перемогти дракона власного виробництва...
В цивілізації роботів діють свої закони та табу. Світи роботів заселені дивовижними персонажами, але мають вони проблеми, що так схожі з людськими. Та роботи беруться за їх рішення по-своєму. Все повинно бути раціональним та оптимальним, як велить кібернетика — своєрідна релігія світу Кіберіади.
Ілюстрації Даніеля Мруза та інші.
І раптом, коли Автоматей хотів уже відкинути вбік чергову пригорщу гравію, він підніс її до очей і весь аж затрусився від лицемірної радості, бо серед камінчиків побачив Вуха, металеве зернятко, яке виблискувало спокійним матовим блиском.
– Ага! Ось де ти, моя комашечко! Ось де ти, мій крихітко‑дружок! Попався, дорогесенький, вічний! – засичав він, обережно стискаючи пальцями Вуха, який не зронив ні слова. – Ну, тепер подивимось, який ти міцний, зараз перевіримо, чи вічно тобі існувати… Маєш!
Ці слова супроводжував потужний удар каблуком; поклавши електродруга – на пласку скелю, Автоматей стрибнув на нього та ще й крутнувся на підкутому каблуці так, що аж зарипіло. Вух не озвався, тільки камінь під ним заскреготав, ніби під сталевим свердлом. Нагнувшись, Автоматей побачив, що зернятко лишилося неушкодженим, а скеля під ним злегка вищербилась, і Вух лежав тепер у малесенькому заглибленні.
– Що, ти такий міцний? Зараз знайдемо твердіший камінь! – гримнув Автоматей і заходився бігати по всьому острівцю, збираючи найміцніші уламки – кремінь, базальт, порфир. Топчучи Вуха каблуками, Автоматей то звертався до нього з удаваним спокоєм, то обсипав лайкою, думаючи, що електродруг відповість і навіть благатиме про пощаду. Одначе Вух і далі мовчав. Над острівцем лунали лише звуки тупих ударів, тупіт, скрегіт розтрощеного каміння і прокляття засапаного Автоматея.
Через деякий час, пересвідчившись, що Вухові справді не завдають шкоди найстрашніші удари, розлючений і зморений Автоматей знову сів на березі, не випускаючи електродруга з рук.
– Навіть якщо мені не здасться розчавити тебе, – сказав він, насилу приховуючи лють, що душила його, – то можеш бути спокійний, я подбаю про тебе, як належить. Тобі довго доведеться чекати корабля, мій дорогий, бо я пожбурю тебе в море й ти лежатимеш там до кінця світу. У тебе буде сила часу для приємних роздумів у цілковитій самотності. Нового приятеля ти не знайдеш, про це вже я подбаю!
– Люб’язний ти мій! – озвався зненацька Вух. – Ну, чим же мені зашкодить перебування на дні океану? Ти мислиш категоріями, властивими істоті недовговічній, і в цьому корінь твоїх помилок. Зрозумій: або море колись таки висохне, або дно його підніметься над водою й стане сушею. За сто тисяч років це станеться чи за мільйон – для мене те значення не має. Я не тільки незнищенний, а й безмежно терплячий, як ти міг помітити хоч би з того, з яким спокоєм я витримував напади твого шаленства. Скажу більше: я не відповідав на твої гукання й дозволяв шукати себе, бо не хотів завдавати тобі даремних трудів. Мовчав я й тоді, коли ти топтав мене, щоб необережним словом не розпалити твоєї люті, бо це могло зашкодити тобі.
Почувши це шляхетне визнання, Автоматей затремтів від люті, що знову спалахнула в ньому.
– Розтопчу тебе! В порох зітру, негіднику! – ревнув він, і знову почав несамовитий танок на камінні, підстрибуючи й б’ючи каблуками.
Та цього разу його дії супроводжувало доброзичливе Вухове попискування:
– Не вірю, щоб це тобі вдалося, але спробуй. Давай! Ще раз! Та не так, а то скоро стомишся! Ноги разом! І‑і‑і, гоп! Угору! Гей‑гоп! Гоп‑гоп! Підстрибуй вище, кажу тобі, і сила удару зросте! Що, вже не можеш? Справді? Що – не виходить? От‑от, саме так! Бий зверху каменем! Так! Може, візьмеш інший? Невже немає більшого! Ще раз! Стук‑грюк, мій дорогий друже! Як жаль, що я не можу допомогти тобі! Чого ж ти зупинився? Невже так швидко підупав на силі? Жаль, жаль! Ну, дарма… Я почекаю, відпочинь! Нехай тебе вітерець остудить…
Автоматей з гуркотом звалився на каміння, з лютою ненавистю вдивлявся в металеве зерно, що лежало у нього на долоні, і хоч‑не‑хоч слухаючи, як воно говорило:
– Якби я не був твоїм електродругом, то сказав би, що ти поводишся негідно. Корабель затонув через бурю, ти зі мною врятувався, і я служив тобі порадами, як умів, а коли я не придумав, як урятуватись, бо це неможливо, ти за слова чистої правди, за мою щиру пораду вбив собі в голову ідею знищити мене, єдиного твого товариша. Правда, таким чином ти принаймні знайшов якусь мету в житті й хоч за це повинен бути вдячним мені. Цікаво, чого тобі така ненависна думка про те, що я зостануся жити…
– Це ще ми побачимо, чи зостанешся! – заскреготів зубами Автоматей. – Останнього слова ще не сказано.
– Ні, ти воістину неповторний! Знаєш що? Спробуй покласти мене на пряжку свого пояса. Вона сталева, а сталь же міцніша від каменя. Можеш спробувати, хоча я особисто певен, що й з цього нічого не вийде. Але я був би радий допомогти тобі…