Клуб невиправних оптимістів

Моя книжка просувається. Незабаром допишу третій зошит. Ще два — і теорія стане логічною та непробивною. Темп сповільнюється. Мені належить вирішити суттєву проблему: як учинити з наслідками. Зізнаюсь, я недооцінив масштаби слів Сен-Жуста: «Щоб досягнути мети, доведеться знищити чимало противників». Я був понадіявся обмежитися кількома непримиренними опозиціонерами, символами старого режиму. Не варто применшувати спроможності ворожого опору — вони ладні вдатися до всіх можливих засобів утримання влади. Або відбудеться справжня революція, або взагалі нічого. Поляжуть тисячі, і я не певен, що сьогодні людство готове пролити ріки крові. Але чи варта гра свічок? Безперечно. Чи буде народ на нашому боці? У цьому я не такий упевнений. Запряжений люд не наважиться на бунт під страхом утрати подачок, так щедро дарованих буржуазією. Який сенс боротися за свободи рабів, які лижуть руку хазяїна? Правду кажучи, на цій проблемі мій запал вичерпався. Як далеко можна дійти в прагненні зробити людей щасливими всупереч їхній волі? Події в Китаї слугуватимуть нам уроком та орієнтиром: глибинна революція, наслідків якої ми наразі не здатні осягнути. Після демобілізації поїду в Китай, хочу побачити все на власні очі. Гадаю, чуттєвість західної людини не дозволяє мені зважитися на революцію.