Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Елизавета Константиновна Ромашко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна». Краткое содержание книги:
Питкевич швидко повернув голову до співрозмовника, і вони деякий час дивилися один одному в очі: той спокійно і непроникливо, цей весело і відверто.
— Арештувати ви мене все-таки хочете, товаришу Шельга?
— Ні… Це ми завжди встигнемо.
— Ваша правда. Я знаю чимало. Але, звісно, ніякими примусовими заходами ви не дізнаєтесь від мене того, чого я не захочу виказувати. До злочину я непричетний, ви самі знаєте. Хочете відкриту гру? Умови боротьби: після доброго удару ми зустрічаємось і відверто розмовляємо. Це скидатиметься на шахову партію. Заборонені прийоми — вбивати один одного на смерть. До речі, поки ми з вами балакаємо, ви наражалися на смертельну небезпеку, запевняю вас, — я не жартую. Коли б на вашому місці сидів Стась Тиклінський, то я б, скажімо, огледівся — безлюдно, — і пішов би неквапливо на Сенатську площу, а його б знайшли на цій лаві безнадійно мертвим з гидкими плямами на тілі. Але, повторюю, до вас цих фокусів не застосовуватиму. Хочете партію?
— Гаразд. Згоден, — сказав Шельга, сяючи очима. — Нападатиму я перший — так?
— Звісно, якби ви не піймали мене на поштамті, я б сам, звичайно, не запропонував гри. А щодо чотирипалого поляка — обіцяю допомагати його розшукати. Де б не зустрів-негайно повідомлю телефоном або телеграфно.
— Гаразд. А тепер, Питкевич, покажіть, що у вас за штука така, чим ви загрожуєте…
Питкевич хитнув головою, всміхнувся: “Хай буде по-вашому, — гра відкрита”, і обережно вийняв з бокової кишені плоску коробку. У ній лежала металева, у палець завтовшки, трубка.
— Оце й усе, тільки натиснути з одного кінця — там всередині хрусне скельце.
Підходячи до карного розшуку, Шельга нараз спинився, — ніби наштовхнувся на телеграфний стовп: “Хе! — видихнув він, — хе! — і люто тупнув ногою: — Ох, ловкач, ох, артист!”
Шельгу справді остаточно оступачили. Він стояв за два кроки від убивці (у цьому тепер не було сумніву) і не схопив його. Він розмовляв з людиною, яка знала, певно, всі ниточки вбивства і примудрилася нічого не сказати по суті. Цей П’янков-Питкевич знав якусь таємницю… Шельга раптово збагнув — саме державного, світового значення була ця таємниця… Він уже за хвоста тримав П’янкова-Питкевича, — “вивернувся, клятий, оступачив!”.
Шельга вибіг на третій поверх до себе у відділ. На столі лежав пакет, загорнутий у газетний папір. В глибокій ніші вікна сидів сумирний огряднеиький чоловік у мазаних чоботях. Тримаючи картуз біля живота, він вклонився Шельзі.
— Бабичев, кербуд, — сказав він з міцним самогонним духом, — на Пушкарській вулиці, двадцять четвертий номер будинку, житлотовариство.
— Це ви принесли пакет?
— Я приніс. З квартири номер тринадцять… Це не в головному корпусі, а в невеличкій прибудові. Мешканець другу добу у нас пропав. Сьогодні міліцію покликали, двері виламали, склали акта в порядку закону, — кербуд прикрив рота рукою, щоки його почервоніли, очі ледь-ледь вилізли, зволожилися, дух самогону наповнив кімнату, — значить, оцей пакет я знайшов додатково в грубці.
— Прізвище зниклого мешканця?
— Савельєв Іван Олексійович.
Шельга розгорнув пакета. Там була фотографічна карточка П’янкова-Питкевича, гребінець, ножиці і склянка темної рідини, фарба для волосся.
— Що робив Савельєв?
— По вченій частині. Коли у нас фанова труба лопнула, — комітет до нього звернувся… Він — “радий би, — каже, — вам допомогти, але я хімік”.
— Вій часто виходив серед ночі з квартири?
— Серед ночі? Ні. Не помічалось. — Кербуд знову прикрив рота. — Ледь розвидниться, він — з двору, це точно. Але так, щоб серед ночі, — не помічалось, п’яним не бачили.
— Ходили до нього знайомі?
— Не помічалось.
Шельга зателефонував у відділення міліції Петроградської сторони. З’ясувалося — у прибудові дому двадцять чотири на Пушкарській справді жив Савельєв Іван Олексійович, тридцяти шести років, інженер-хімік. Оселився на Пушкарській у лютому, мав посвідчення, яке видала тамбовська міліція.
Шельга надіслав телеграфний запит до Тамбова і на автомобілі разом з кербудом поїхав на Фонтанку де у відділі кримінального слідства, на льодовні, лежав труп чоловіка, вбитого на Крестовському. Кербуд зразу впізнав у ньому мешканця із тринадцятого номера.
Приблизно в той же час чоловік, що назвав себе П’янковим-Питкевичем, під’їхав візником з піднятим верхом до одного з пустирів на Петроградській стороні, розплатився і попрямував тротуаром уздовж пустиря. Він одчинив хвіртку в паркані, минув подвір’я і зійшов вузькими східцями чорного ходу на п’ятий поверх. Двома ключами відімкнув двері, повісив у порожній вітальні на єдиний гвіздок пальто і капелюха, зайшов до кімнати, де четверо вікон до половини замащено крейдою, сів на дірявий диван і затулив обличчя руками.
Тільки тут, у самітній кімнаті (заставленій книжковими полицями та фізичними приладами), він міг оддатися нарешті страшенному хвилюванню, майже відчаю, який вразив його з учорашнього дня.
Його руки, стискаючи обличчя, тремтіли. Він розумів, що смертельна небезпека не минула. Він був оточений. Тільки якісь незначні можливості випадали на його користь, із ста — дев’яносто дев’ять були проти. “Як необережно, ох, як необережно!” — шепотів він.
Зусиллям волі він зрештою опанував своє хвилювання, тицьнув кулаком у брудну подушку, ліг горілиць і заплющив очі.
Його думки, перевтомлені страшенною напругою, відпочивали. Декілька хвилин мертвої нерухомості освіжили його. Він звівся, налив у склянку мадери і випив одним духом. Коли гаряча хвиля покотила тілом, він почав ходити кімнатою, з методичною неквапливістю шукав оті незначні можливості до порятунку.
Він обережно відігнув біля плінтуса старі облїзлі шпалери, витяг з-під них аркуші креслень і згорнув їх трубкою. Зняв з полиць кілька книжок і все це вкупі з кресленнями та частинами фізичних приладів поклав у чемодан. Щохвилини прислухаючись, одніс чемодан вниз і в одному з темних підвалів для дров сховав його під купою сміття. Знов піднявся до себе в кімнату, вийняв з письмового столу револьвер, оглянув, засунув у задню кишеню.
Була без чверті п’ята. Він знову ліг і курив одну цигарку по одній, кидаючи недопалки в куток. “Звісно, вони не знайшли!” — майже закричав він, спускаючи ноги з дивана, і знову забігав по діагоналі кімнати.
У сутінках він натягнув грубі чоботи, надів парусинове пальто і вийшов з дому.
Опівночі у шістнадцятому відділенні міліції покликали чергового до телефону. Квапливий голос проговорив йому на вухо:
— До Крестовського, на дачу, де позавчора сталося вбивство, вислати негайно наряд міліції…
Голос урвався. Черговий вилаявся в трубку. Викликав перевірну, з’ясувалося, що дзвонили з Гребної школи. Подзвонив у Гребну школу. Там довго деренчав телефон, нарешті заспаний голос проказав:
— Чого треба?
— Од вас дзвонили?
— Дзвонили, — позіхнувши, відказав хтось.
— Хто дзвонив? Ви бачили?
— Ні, у нас електрика зіпсована. Сказали, що за дорученням товариша Шельги.
За півгодини четверо міліціонерів вискочили з грузовичка біля зруйнованої дачі на Крестовському. За березами тьмяно багрянів слід вечірньої зірниці. У тиші чулися кволі стогони. Людина в кожусі лежала долілиць поблизу чорного гайку. Її перевернули — сторож. Коло нього валялася вата, насичена хлороформом.
Двері гайку були розчинені навстіж. Замок збитий. Коли міліціонери ввійшли всередину дачі, з підвалу хтось приглушеним голосом закричав:
— Люк, одсуньте люк у кухні, товариші…
Столи, ящики, важкі лантухи було навалено горою уздовж стіни кухні. їх розкидали, підняли кришку люка. З підвалу вискочив Шельга, геть у павутинні, пилюці, з дикими очима.
— Швидше сюди! — крикнув він, зникаючи за дверима. — Світло, хутчій!
У кімнаті (з залізним ліжком) при світлі потаємних ліхтарів побачили на підлозі двоє вистріляних револьверів, коричневий оксамитний картуз і огидливі, з їдким запахом, сліди блювоти.