Сказання про дітей Гуріна
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-966-8657-23-8
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сказання про дітей Гуріна». Краткое содержание книги:
— Наразі — небагато! — мовив Турін, печально озирнувшись навколо, і дощ заливав йому очі. — Безпечного місця для спання подалі від вологих лісів. Без сумніву, сам ти його маєш.
— Маю, — відказав Мîм, — але не можу віддати як викуп. Я надто старий, аби жити під відкритим небом.
— Тож не варто і далі старіти, — сказав Андроґ, виступаючи наперед із ножем у неушкодженій руці. — Я можу тебе позбавити від старості.
— Володарю! — скрикнув Мîм, дуже перелякавшись і вчепившись за Турінові коліна. — Якщо я втрачу життя — ти втратиш помешкання, бо не знайдеш його без Мîма. Я не можу його віддати, але можу поділитися ним із вами. Там тепер значно більше простору, ніж було колись, бо чимало наших уже відійшли у вічність.
І він заплакав.
— Тебе помилувано, Мîме, — промовив Турін.
— Принаймні, доки ми дістанемося твого лігва, — сказав Андроґ.
Але Турін накинувся на нього, кажучи:
— Якщо Мîм без обману приведе нас до своєї оселі й вона нам підійде, тоді його життя можна вважати викупленим; і його не порішить жодна людина, котра йде за мною. Присягаюся.
Тоді Мîм поцілував Турінові коліна і сказав:
— Мîм буде тобі другом, володарю. Спочатку він подумав, що ти ельф — через вимову та голос. Але те, що ти людина, — ще краще. Мîм не любить ельфів.
— Де ж твоя оселя? — запитав Андроґ. — Вона мусить бути дуже доброю, щоби захотілося ділити її з гномом. Бо Андроґ не любить гномів. Його народ приніс кілька хороших оповідок про цю расу зі Сходу.
— По собі він залишив й гірші оповідки, — сказав Мîм. — Гудитимеш мою оселю, коли побачиш її. Та в дорозі вам буде потрібне світло — вам, людям, котрі спотикаються. Я повернусь у добрий час і поведу вас.
Тоді він підвівся й підняв свій мішок.
— Ні-ні! — сказав Андроґ. — Ти ж цього не дозволиш, отамане? Бо інакше ніколи не побачиш старого пройдисвіта.
— Темніє, — мовив Турін. — Хай залишить нам якусь заставу. Даси нам твій мішок і все, що в ньому, Мîме?
Але гном знов упав на коліна, дуже бідкаючись.
— Якщо Мîм надумає не повертатися, то старий мішок із корінцями його не поверне, — сказав він. — Я повернуся. Відпустіть мене!
Мîм— Не відпущу, — відказав Турін. — Якщо не хочеш розлучатися з мішком, то мусиш залишитися разом із ним. Можливо, ніч, проведена під мокрим листям, змусить і тебе пожаліти нас.
Але він помітив — та й інші також, — що Мîм надає більшого значення мішку і його вмісту, ніж той був вартий на вигляд.
Вони провели старого гнома до їхнього похмурого табору, й, ідучи, той бурмотів дивною мовою, що здавалася різкою від стародавньої ненависті; але коли йому зв'язали ноги, він раптом затих. І ті, хто стояв на чатах, бачили, що він цілісіньку ніч просидів мовчки та нерухомо, ніби камінь, і тільки його безсонні очі спалахували, блукаючи в пітьмі.
Над ранок дощ припинився й у деревах заворушився вітер. Світанок видався значно яснішим, аніж багато днів перед тим, легенький вітерець із Півдня очистив небо, бліде та ясне перед сходом сонця. Мîм продовжував сидіти нерухомо, мовби мертвий; бо тепер його важкі повіки склепились, а ранкове світло показало, який він висушений і зморщений од віку, Турін стояв і зиркав на нього згори.
— Тепер світла досить, — сказав він.
Тоді Мîм розплющив очі й показав на пута; і коли його звільнили, він люто заговорив:
— Знайте ж, дурні! — мовив. — Не зв'язуйте гнома! Він цього не подарує. Я не хочу вмирати, але те, що ви зробили, збурило мою душу. Я шкодую, що дав слово.
— А я — ні, — мовив Турін. — Ти проведеш мене до твого дому. Доти ми не говоритимемо про смерть. Така моя воля.
Він незворушно подивився гномові в очі, й Мîм не зміг витримати того погляду, та й узагалі мало хто міг опиратися погляду Туріна, коли той щось собі вирішив або гнівався. Небавом гном відвів голову та піднявся.
— Іди за мною, володарю! — сказав.
— Добре! — мовив Турін. — Але ще додам таке: я розумію твою гордість. Можеш померти, але тебе вже не зв'язуватимуть.
— Таки ні, — відповів Мîм. — Однак ходімо!
І він повів їх назад до того місця, де його впіймали, і вказав на захід.
— Там мій дім! — сказав він. — Думаю, ви часто бачили його, адже він високий. Ми називали його Шарбгунд, доки ельфи не позмінювали всіх назв.
Тоді вони побачили, що гном показує на Амон-Руз, Лисий Пагорб, гола маківка якого зорила понад багатьма-багатьма лігами довколишніх нетрів.
— Ми бачили його, та жодного разу — так близько, — сказав Андроґ. — Де ж там узятися безпечному лігву, чи воді, чи іншим необхідним для нас речам? Я припускав, що тут якась пастка. Хіба люди ховаються на верхівці пагорба?