Володимир

- Чолом тобі б'ю, Олафе Скетконунгу, - починає князь Володимир, - прийми дари від мене й Новгорода.

Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари соболині хутра, разки горючого каменю* (*Горючий камінь - бурштин, янтар.), обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців - для конунга, емалі - для його жони, лунниці з сканню - для дочок.

- Добрі дари ти привіз, гардський княже, - відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, - і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик* (*Гардарик - країна городів (швед.).), багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?* (*Свеаріке (або Свіонія) - Швеція.)

Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.

- Я прибув до тебе, Олафе, пам'ятаючи, що тебе називають Скетконунгом* (*Скетконунг - хороший, добрий конунг (швед.).), хочу нагадати й утвердити те добре що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі - і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунгу, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі...

- Київгард, - примружує очі конунг Олаф. - О, я багато чув про нього.

- Тому я й прибув до Свеаріке, - продовжує князь Володимир. - Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, - закінчує князь Володимир, - хоробрі, їх знає весь світ.

- Так, у світі знають наших воїв, - згоджується конунг Олаф. - Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, - конунг посміхається, - дуже люблять городи, землі, дань.

- Городів і земель я дати не можу, - відповідає князь Володимир, - то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.

- Це буде довго?

- До Києва-города й назад - рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.

- Дві тисячі воїв... Рік, - шепоче конунг. - Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.

Шляхом, що в'ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами* (*Гірдмани - охоронники.), їде з ярлами і лагманами* (*Лагмани - управителі земель.) Олаф Скетконунг.

Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.

Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.

У священній діброві, в храмі, колони якого підпирають викладений залізом дах, уже все готове для тінгу* (*Тінг - урочисті збори.) й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум'я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти* (*Дротти - жерці.), ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.