Північне сяйво

Вона нарізала бекон тоненькими шматочками, поклала його на сковорідку і вбила туди яйце.

— Які неприємності?

— З якими ми впораємося, якщо ти не заважатимеш. Ма Коста мовчала, поки Ліра їла. Човен сповільнив хід

в одному місці, і щось стукнуло по борту. Вони почули розлючені чоловічі голоси, але потім хтось пожартував, і чоловіки засміялися, невдовзі голоси почали віддалятися, і човен рушив.

Через деякий час до каюти увійшов Тоні Коста. Як і його мати, він був весь у краплинах води. Він струсив свій шерстяний капелюх над плитою, і вода зашипіла та бризнула обабіч.

— Що ми їй розповімо, Ма?

— Спочатку запитаємо, потім розповімо.

Тоні налив собі в бляшану чашку кави і присів. Він був міцний темнолиций чоловік, і зараз, при денному світлі, Ліра помітила якусь печальну жорстокість в його обличчі.

— Добре, — сказав він. — Тепер розкажи нам, що ти робила в Лондоні, Ліро. Ми думали, тебе забрали гобліни.

— Я жила з цією леді…

Ліра недоладно, по частинах розповіла свою історію, різними уривками, в різному порядку, ніби тасувала колоду карт перед грою. Вона розповіла їм все, але промовчала про алетіометр.

— А потім минулого вечора на коктейль-вечірці я з'ясувала, чим вони займаються. Пані Кольтер сама виявилася однією з гоблінів, вона хотіла, щоб я допомагала їй викрадати дітей. А те, що вони роблять…

Ма Коста вийшла з каюти і пішла в кубрик. Тоні почекав, поки зачиняться двері, і продовжив:

— Ми знаємо, що вони роблять. Принаймні, частину з того. Ми знаємо, вони не повертаються. Вони відвозять дітей на північ, далеко-далеко, і роблять якісь експерименти на них. Спочатку ми були впевнені, що вони випробують на них різні хвороби і ліки, але чому б тоді все розпочалося так раптово два чи три роки тому? Тоді ми думали про татар — може, це в них є якісь таємні справи у Сибіру. Татари хочуть просунутися на північ, як і всі інші, по вугільний спирт та вибухову речовину. А також ходили чутки про війну ще до того, як з'явилися гобліни. Тому ми вирішили, що гобліни відкуповувалися від татар, віддаючи їм дітей, бо татари їдять їх, чула? Вони печуть дітей і їдять.

— Не може бути! — скрикнула Ліра.

— Може. Багато чого ще треба розповісти. Ти коли-небудь чула про налкаїненів?

Ліра відповіла:

— Ні. Навіть від пані Кольтер. Хто вони?

— Це своєрідні привиди, які живуть у лісах. Розміром із дитину, і в них немає голів. Вони виходять ночами, і якщо ти спиш просто неба у лісі, вони хапають тебе, і ніщо не може їх змусити відпустити. Налкаінени — північне слово. А діти вітру — вони також небезпечні. Вони носяться у повітрі. Іноді можна натрапити на цілі їх збіговиська, що літають у небі чи сидять на кущах ожини.і Лише вони торкнуться, як вся твоя сила залишає тебе. їх не можна побачити, про них нагадує легке мерехтіння в повітрі. А ще є бездиханні…