Північне сяйво

— Невже це Ліра?

Знайомий голос, але вона не могла пригадати, де його чула, поки світло ліхтаря не впало на його обличчя і на деймона-яструба, що сидів на його плечі. Тоді вона пригадала. Циган! Справжній оксфордський циган!

— Тоні Коста, — сказав він. — Пам'ятаєш? Ти гралася з моїм молодшим братом Білі в Єрихоні, поки гобліни не забрали його.

— О Боже, Пане, ми врятовані! — заридала вона, але раптом їй спало на думку: саме човен Коста вона колись викрадала. Цікаво, чи він пам'ятає?

— Пішли краще з нами, — сказав він. — Ти сама?

— Так. Я втекла… '

— Добре, не кажи нічого зараз. Просто заспокойся. Джексере, відтягни їхні тіла у тінь. Керіме, простеж, щоб нікого не було.

Ліра стояла хитаючись і тримала кота Пантелеймона біля грудей. Він крутився, аби побачити щось. Вона простежила за його поглядом, раптом розуміючи і зацікавившись: що сталося з деймонами чоловіків? Вони зникали, ось що з ними було, розчинялися, як атоми диму, але ще намагалися вчепитися за своїх господарів. Пантелеймон сховав очі, а Ліра машинально поспішила за Тоні Костою.

— Що ви тут робите? — спитала вона.

— Тихіше, дівчино. Досить неприємностей, не шукатимемо їх більше. Поговоримо на човні.

Він повів її через маленький дерев'яний місток. Інші два чоловіки безшумно йшли за ними. Тоні пройшов уздовж берега і повернув на невеликий пірс, із якого зійшов на човен і широко відчинив двері каюти.

— Заходь, — сказав він. — Швидше.

Ліра зайшла, обмацуючи свою сумку (вона її ніколи не випускала з рук, навіть у сітях), щоб упевнитися, що алетіометр на місці. У довгій вузькій каюті при світлі ліхтаря на гачку вона побачила огрядну жінку з сивим волоссям, яка сиділа біля столу з газетою. Ліра впізнала в ній матір Білі.

— Хто це? — запитала жінка. — Невже це Ліра?

— Так. Ма, нам треба відпливати. Ми вбили двох чоловіків на березі. Ми думали, що то гобліни, але, мабуть, то були турецькі торговці. Вони впіймали Ліру. Ніколи розмовляти — поговоримо дорогою.

— Іди сюди, дитино, — покликала Ма Коста.

Ліра послухалася, напівщаслива, напівстривожена, тому що руки в Ма Кости були, як кийки, і зараз Ліра вже була

впевнена: це їхній човен вона захопила із Роджером та іншими хлопцями з Коледжу. Але хазяйка човна погладила Ліру по обличчю, а її деймон — великий сірий, схожий на вовка собака — схилився до Пантелеймона-кота і ніжно лизнув його. Тоді Ма Коста обняла Ліру своїми великими руками і пригорнула до грудей.

— Хто його зна, що ти тут робиш, але ти зовсім виснажена. Ти можеш потім лягти в ліжко Білі, коли я дам тобі якийсь гарячий напій. Сядь тут, дитино.

Це виглядало так, ніби її піратство вибачили чи принаймні забули. Ліра опустилася на м'яку лаву поряд із добре вичищеним сосновим столом і невдовзі почула гуркіт газового двигуна, який струснув човен.