Вибрані твори. Том перший
- Автор: Тендюк Леонід Михайлович
- Серия: Вибрані твори в двох томах #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: ВЕСЕЛКА
- ISBN: 5–301–00983–4
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вибрані твори. Том перший». Краткое содержание книги:
«Буревісник» виходить у море» та «Атол Туамако» розповідають про захоплюючі, сповнені пригод мандрівки до далеких островів Тихого океану, героїзм та відвагу радянських моряків у боротьбі з морською стихією.
Гостросюжетна повість «Викрадення» — початок великої оповіді про дослідників океану, яким довелося вступити в жорстокий поєдинок з ворогами миру.
Не знаю тільки, чи був наш славетний земляк на цьому березі, куди пристали ми».
Новогвінейське містечко Соронг потопало в повені тропічної зелені. Смарагдовими свічками здіймаються в небо високі дерева, схожі на наші тополі. І взагалі, є подібність у цих прибережних пейзажах до наших, придніпровських. Чи, може, то лише здається?..
Як тут задушливо! Морський бриз не пом'якшує денної спеки. І хоч я знесилений від цієї задухи, а проте все мене захоплює, хвилює. Я на Новій Гвінеї!
Широка протока Селе відділяє суходіл від острова Салаваті. На той острів зібрались ми потрапити. Допоміг нам саракота.
Старих човнярів, які не здатні вже гребти веслами, папуаси звуть саракота. По той бік Селе, на невеликому, порослому мангровими заростями острові, розкинулося десятків зо три хатин, і туди часом ходить білобокий військовий катер. Та більшість остров'ян переїздить на своїх прау або човном цього ось папуаса, що, дрімаючи, чекає когось на пристані.
Він сидить, підібгавши під себе ноги, на прим'ятій, обпаленій спекою траві буапутрі, і сонце пряде над ним нічну пряжу. Але пряжа та, зсотавшись, либонь, десь риється, і тоді старий прокидається. Перше, що він робить, — простягає руку до розцяцькованого чудернацького гаманця. В тому гаманці його скарб — корінь бетеля. Тремтячими пальцями бере саракота крихітку чудодійного наркотичного кореня і починає жувати. Він ніби поринає в свою далеку мрію. І очі його знову застилає стареча втома.
Скуйовджено-кучерява шапка волосся, чорний відблиск зморшкуватого, але все ще пружного тіла, оце з притаєно-загадковою думою обличчя, високе чоло, кров'яно-червоні від жування бетеля зуби — все в ньому підкреслює таємницю і нерозгаданість джунглів. Він, можливо б, і сидів отак, цей маг, аж поки багряне матагаре — сонце — не скотилося за тінистий частокіл і гальм, якби ми не порушили його марення.
— Агов! — гукаємо з пірса. — Перевези!.. — І покачуємо в бік острівця, що самотньо зеленіє в синяві протоки.
Старий прокидається: він, певне, зрозумів наші крики. Поспішно сідає в човен.
Острів Салаваті. Його, мабуть, і за місяць не пройдеш — так заріс гущавиною. Береги скелясті, високі; хащі перевиті ліанами, а внизу, в заболочених місцях, куди спадають дзюркотливі струмки, мангрові зарості та стеблисті кущі трави кунаї. На березі обвуглені блискавками стовбури дерев; у непорушній тиші чорніють стрункостанні гвінейські пальми; зеленіє манго. Стовпу р манго обліпило куцоруке гілля. На ньому, прикриті зеленавими листочками, ніби тонкими довгими долонями, — поодинокі, схожі на яблука плоди. Вони ще зелені, тому в роті лишається присмак терпкої кислятини.
Сьогодні саракота нам покаже острів, глухомань джунглів, яку папуаси звуть туко-туку. З ним увечері й повернемося в Соронг.
Гостролезим дерев'яним тесаком розтинає він густо сплетене гілля, пробираючись уперед. Ми — підтюпцем із саракотою.
Прибій викинув на берег численні скарби морського дна — ще живі, скорчені останньою судомою, густо всіяні червоними пуп'янками п'ятикутні морські зірки; різноколірні камінці; панцири черепах; стулки великих і ще більших черепашок. Ось біля одного з панцирів, як фантастичні карлики-воїни, борюкаються два клишоногих супротивники. То раки-пустельники. Вони теж у захисних перламутрових панцирах — різноколірних мушлях, скинутих з чужого «плеча» — молюсків, які загинули. Дивний і нерівний поєдинок! Спостерігаю, як ті борці, до половини висунувшись із свого прикриття, зухвало тикають один в одного клешнями і, зчепившись, непоборно падають на пісок. Минають хвилини, і вже видно, як у захваті битви один з вояків губить панцир, а той, озброєний, переходить у наступ: ще більше висуває клешні, хапає ними ворога, валить на пісок, відчайдушно притискує до землі. А неподалік, на широкій галяві, розсівшись, ніби в амфітеатрі, численний натовп раків-уболівальників сидить, з цікавістю стежить за боротьбою на арені. Гладіатори — нічого не скажеш.
Кладка за мисом виявилася стежкою, яка вела з берега до хижок. Товсті, глибоко забиті палі правили за надійну опору. І навіть високий приплив не міг дістати підлоги хатин.