Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Шеф де Лю і без пояснень Токай-іхто відразу здогадався, хто був перед ним: Відпочиваючий Бізон — на той час один з найвпливовіших чаклунів племені дакотів. Отже, і він тимчасово перебував тут, а не в Чорних горах, як думали у форті. З прихованою і тому ще сильнішою цікавістю розглядав розвідник людину, чиє ім'я було відоме від Атлантичного до Тихого океану. Так, це небезпечний супротивник!
Токай-іхто провів обох найзнатніших гостей на почесні місця. За ними до намету ввійшли й інші запрошені і посідали біля вогнища; серед них був посланець від племені пані, на маківці його, геть-чисто виголеного, вилискуючого черепа задерикувато погойдувався пучок волосся, і багато вбраний упсарока: у цього на голові не було ніяких прикрас, а красиве густе волосся, штучно подовжене прив'язаними пасмами, спадало аж до ніг.
Господар урочистої вечері сів у колі своїх гостей. Стара жінка принесла йому довгу люльку з вирізьбленими різними фігурками на голівці. Токай-іхто набив люльку тютюном з червоної верби, додавши туди трохи бобрового жиру і щіпку сушеного бізонячого кізяка. Цей жалюгідний сурогат заміняв жителям прерій тютюн, який вони колись вирощували на родючих землях, давно загарбаних білою людиною. Щоб запалити люльку, вождь не скористався полум'ям з вогнища, а, як велів звичай, узяв кресало. Воно являло собою два маленькі шматочки дерева, твердого і м'якого; в одному з них було видовбане заглиблення, і туди насипано трохи товченої кори. Тручи дерево об дерево в заглибленні, вправні руки індійця висікали іскри так само швидко, як це робили білі за допомогою кременю, сталі й трута. Бізонячий кізяк, що легко займався, відразу почав горіти. Зробивши дві глибокі затяжки, вождь передав люльку далі, і вона, обійшовши усіх по колу, знову повернулась до нього. Можна було починати вечерю.
Токай-іхто кинув у вогонь шматок м'яса в жертву духам, і це було знаком до початку вечері. Господар зняв з рожна підсмажені бізонячі ребра і власноручно розподілив їх між гостями. Гості поклали великі шматки у поставлені біля кожного череп'яні миски, вийняли власні ножі і почали різати та їсти м'ясо. Шеф де Лю також із задоволенням заходився біля гарячої їжі, якої не бачив уже протягом багатьох днів. М'ясо заїдали, замість хліба та картоплі, бізонячим шпиком і сушеним м'ясом, якими були наповнені дві дерев'яні миски кожного гостя. Отже, їжа складалася тільки з м'яса, хоч приготованого по-різному. Піщаний грунт плоскогір'я, де бушували північні та південні вітри, не давав ніякого іншого харчу.
Токай-іхто, за індійським звичаєм, нічого не їв. Всю свою увагу він приділяв гостям. Коли бізонячі ребра були з'їдені, настав кульмінаційний момент вечері — жирне собаче м'ясо, що ним частували гостей в особливо урочистих випадках.
Поки гості їли, Токай-іхто знову набив і запалив люльку, і на завершення трапези вона ще раз обійшла по колу. Після цього, кожний узяв приготований для нього кисет і закурив власну люльку. Гості при цьому влаштувались якнайзручніше і попростягали ноги до вогню. Жінки прибрали миски, і між чоловіками зав'язалася розмова.
В центрі були події сьогоднішнього полювання на бізонів. Всі з напруженням чекали розповіді Токай-іхто про пригоду з вожаком бізонячого стада. Але молодий вождь спершу дав слово Тобіасові і попросив його розповісти про все. Оповідач не утаїв, що втікав від бика. Коли ж мова дійшла до енергійного втручання Токай-іхто, він пожвавішав і з запалом описав незвичайну боротьбу та її переможний кінець. Прихильність до оповідача при цьому помітно зросла.
Після Тобіаса почали розповідати інші гості. В пам'яті оживало безліч спогадів про полювання, що давали привід для нових оповідей про сміливі подвиги і веселі пригоди. Червоношкірі з не меншим задоволенням, ніж білі, слухали веселі й захопливі мисливські історії. Різниця, яка особливо впадала в очі слухачеві, полягала лише в тому, що білі, розповідаючи такі історії, частенько були не від того, щоб прибрехати, тоді як червоношкірі любили правду, хоч би вона була й не на їхню користь. Один з молодших гостей на ім'я Хитрий Бобер, як виявилося, був добрим оповідачем. Він одразу став улюбленцем гостей і всіх їх розвеселив. Сміх не вгавав, коли Хитрий Бобер розповідав, як у нього кінчилися стріли і він схопив підстреленого бика за хвіст. Стрибки, що ними супроводив свою розповідь Бобер, були не менш шаленими, ніж брикання оскаженілого бика. Шеф де Лю ясно уявляв їх собі. Десять разів, кружляючи по долині, бик протягнув за собою мисливця, який за витримку свою таки дістав винагороду: він лишився переможцем і привів здобич додому.