Там, де південь...

— І хто, блядь, міг би подумати! Подивись, тьху, блядь! Я цьому гнилому конячу дозу скополаміну загнав, а йому, блядь, хоч хни… Ух ти, поршньова, прямо грудак рве, ти поглянь… — Він тримався за груди, рвав сорочку, а клаповухий розминав і розминав сигарету, доки не висипався у воду весь тютюн.

Так в короткому інтервалі часу ми повернулися в місто. І більше ми ніколи не бачилися: ані моя полукровка, ані двоє невідомих, ані полковник, ані його школярка. Мені не було сумно. Виходило так, наче ти стоїш біля велетенського отвору, біля труби, куди втягує твоє минуле життя, всього тебе, і ти бачиш прийдешнє, як якесь прокляття, обіцяючи, що нічого не відбудеться, нічого такого з тобою не може трапитися. А воно саме трапилося з тобою, приносячи тихий шелест надії й ще чогось… Несподівано для себе, дорогою, на прокуреній драпом попутці, — тут курили траву від сторожа і до вчителя, — я почав думати про Ірину: вперто, без надії, з відчаєм, страхом, а китаянка спала безтурботно на моєму плечі. Розтулені кармінові губи, одне віко тремтить, червоний сосок вибився з-під майки з претензійним написом «Адідас». Тільки що зубами не клацає. Ідеальна жінка: замість голови — лохматка, добре готує, мало говорить і віддана, як спанієль. Такі завжди повертаються. Чого не скажеш про мене. Машина гуркотіла трасою, а я чомусь ніяк не міг викинути з голови, забивав собі баки думками: чому я нікого не побачив після першого удару об рельсу, чому воно вийшло так, що наші життєві шляхи перетнулися, зійшлися в одній точці й так далі. А потім я заснув, слухаючи вуркотіння двигуна, сопіння моєї полукровки, і мене дратувало, навіть крізь сон, нестерпне щебетання жайворонків, шум моря, вітру, сигнали пароплавів, що входили в фарватер. Це ще стояло у вухах, окреслилося яскравими картинками, коли ми в'їхали в місто, і я пішов порожньою вулицею, де повітря висіло й тремтіло, сизе й густе, його навіть на дотик можна відчути. Була пообідня пора, а місто вимерло, відкотившись потоками людей по квартирах, дачах, і ще десь там заплуталася ця невибаглива живність, разом із котами, собаками, папугами, болячками, вірою в прекрасне майбутнє. Холод повернувся, і вулиці прошивали пустоту полудня, чистоту повітря, покресленого карлюками комашні й дрібних птахів. Я сів біля кінотеатру, назва загубилася в роках і подіях. Курив і дивився на незмінний, підфарбований плакат: «Жорстоке обличчя Нью-Йорку». За рефлексом я зайшов до порожнього бару. Тут сиділо, обличчям до входу, кілька пожованих часом портових проституток. Вони скисли в обличчі, й одна, здається, запитала, що там трапилося на Ялтах. Знизавши плечима, я зупинився біля барної стійки. Залпом випив сурогат коктейлю, суміш портвейну, горілки й сухого вина. Але мене не полишало відчуття загубленості.