Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Куди його відправлять? До якого міста? В Росію? Куди?.. На ці та інші запитання відповідей вже не було. Тато не повернувся. Ні наступного дня, ні наступного тижня. Колона біженців рушила далі. Не пропускати ж поїзд, єдиний поїзд на Трієст, через якогось чужинця, який одного дня до них прибився зі своєю дружиною та дочкою, а тепер знову зник? Є ще й інші шляхи до Бразилії, а на зниклого хай чекають ті, кому його бракує. Їх же всього двоє.
Так Лілі з мамою залишились у Моорі, гарячка в Лілі минулася, і одужуючи вона зрозуміла, що цей витоптаний берег з чорними деревами… і ці гори, і ці статуї, і цей фонтан… і взагалі все навколо — зовсім не Бразилія. Але мати захотіла лишитися. Її чоловік пропав тут, у Моорі, і сюди ж він колись і повернеться, мусить повернутись. Мама Лілі, яка до загибелі її міста малювала декорації в майстернях Бургтеатру, знову взялася за пензлі — почала з картини Страшного суду на свіжому тиньку стіни цвинтарної каплиці, далі перейшла до «парадних» портретів селян, каменярів і торгівців копченою рибою. Малювала вона й човни спокутників серед очерету, і гори у відтінках блакиті, і озеро при заході сонця — з вітрильниками і без них, а за це отримувала борошно, яйця і все необхідне для життя.
Але в неділю по обіді вона часто працювала над великим поясним портретом чоловіка, хоча так ніколи його й не завершила. Вона малювала цю картину за фотографією, яку завжди носила з собою аж до смерті і на якій був усміхнений батько на тлі Віденської опери. Він у чорному мундирі з усіма орденами, у кашкеті, очі приховує глибока тінь від козирка. Мама сиділа за мольбертом, і з кожним мазком її пензля мундир перетворювався на зелений мисливський костюм із ґудзиками з оленячого рогу, а кашкет — на фетровий капелюх, прикрашений букетиком вересу.
Коли остання з біженських валок, що змінювали одна одну, покинула зали водолікарні й вирушила назустріч кращим часам, комендант, а за ним і моорський секретар дозволили художниці з дочкою зайняти порожній будиночок берегового наглядача. Комендант не захотів жодної винагороди за цей дозвіл, секретарю було віддячено портретом. У пральні цього будинку, яка гучно називалася студією, на дев'ятнадцятому році Оранієнбурзького миру Лілі знайшла свою маму поруч із перекинутим мольбертом, у калюжі лляної олії, скипидару й фарб, що розтеклися. Лілі донесла й дотягнула непритомну до причалу з човнами, вклала у плоскодонку і, несамовито налягаючи на весла, погребла через озеро, але, коли вдалині вже завиднівся гаазький лазарет, помітила, що мати вже мертва.
Тільки за рік потому Лілі все ж залишила їхній спільний дім, спитавши дозволу на поселення до метеовежі. Адже в ті дні серед багатьох будівель водолікарні вцілів лише найвищий поверх цієї вежі, все інше знищила пожежа, якою одна з банд Кам'яного Моря покарала Моор за відмову сплатити пожежний грошик.
Палії звалили тоді на купи у великій бюветній залі та в галереях трухляві шезлонги, парасолі від сонця, ширми, шматки вибитих дверей і віконниць і, озброєні пращами, припиняли будь-які спроби моорців загасити вогонь. Град битого скла та каміння завбільшки з кулак лупив із темноти по кожному, хто намагався наблизитися до вогню з відром води або просто з цікавості, — доти, доки вже нічого було рятувати і водолікарня не зникла у пекельній хмарі.
Тієї ночі Лілі була в горах і з місця свого привалу бачила лише загадкові слабкі відблиски на пластах туману внизу, пульсуюче світло, яке з таким самим успіхом могло йти від весільного вогнища або від вогненних жертвопринесень процесії спокутників. Ні про що не здогадуючись, вона через два дні повернулася до озера, на згарище, і, щойно зайшовши до будинку наглядача, почала збирати речі.
Палії, а за ними, напевно, й мародери, не залишили нічого хоч більш-менш корисного: навіть газові ріжки були зірвані з обвуглених балок; бляшанки з консервами зникли, все скло розтріскалося чи було розбите й вкривало долівку немов насіння з чорних уламків. Лише тому, що вхідний люк засипало попелом, складені у підвалі рештки батьківського життя лишилися неушкодженими: велика валіза з одягом, світлинами, тюбиками фарб, пензлями та старими паперами…