Хвороба Кітахари
- Автор: Рансмайр Кристоф
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-70-3
- Переводчик: Максим Солодовник
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хвороба Кітахари». Краткое содержание книги:
Неоднозначність, багаторівневість месиджу — невід'ємна складова творчості видатного австрійця — відчуваються тут навіть гостріше, ніж у всесвітньо відомому «Останньому світі», даючи читачеві змогу по-справжньому заглибитись у пронизливу красу і своєрідну ліричність життя персонажів цього виразно кінематографічного тексту, який тільки на перший погляд може здаватися просто новим етапом авторської гри із жанром «альтернативної історії».
Але подібно до того як потік, покинувши колишнє русло, завжди шукає шлях найменшого спротиву і тут заривається в піщаний ґрунт, там обтікає валун і розбігається струмками серед каміння, а легкі предмети (сміття, тріски сухого гілляччя) просто підхоплює та відносить разом із собою, так і обоз із біженцями тоді неодноразово ухилявся від небезпек: від палаючих сіл, від річок без мостів та переправ, від застав, шлагбаумів, а іноді й просто від чуток про жорстокість котроїсь із банд — і хоча й накидав великий, заплутаний гак, не втрачав надій вийти на узбережжя, до моря, яким кораблі пливуть до Бразилії. Тому й слугували дороговказом їм по черзі великі порти Адріатики, Лігурійського моря, і врешті навіть Північної Атлантики, поки одного разу під кінець зими він не прибув у Нікуди, у Ніщо, до Моору.
І тут — як багато разів на попередніх етапах — співрозмовники знову сподівалися на швидкий транспорт, яким вони вирушать далі, здобудуться на картоплю, хліб і дах на головою. Якісь кілька днів, щонайбільше — тиждень чекання у порожніх готелях колишніх курортів, а далі вони сядуть у поїзд і рушать залізницею через засніжені перевали — через Альпи! — до Трієста, а звідти кораблем до райських країв.
Уже смеркло, коли обоз вийшов до озера, до залізничного насипу, де за тих часів ще були рейки, до потяга з порожніх «телячих» вагонів; до покинутого узбережжя. Але розграбовані мародерами, промерзлі готелі — «Бельвю», «Стелла Поляріс», «Європа» та «Ґранд-готель», — з подібних на пагоди дахів котрих здувало вітром довгі снігові шлейфи, давно були переповнені іншими вигнанцями, переселенцями, позбавленими дому й батьківщини, які штовхалися біля вогнищ у салонах і готові були захищати кожне спальне місце палицями й кулаками.
Раптом крики: усі назад, повертайте назад, усі назад на берег. Місцевий начальник, напевно комендант, призначив притулком для обозу приміщення старої водолікарні.
Маленька Лілі вирішила у вечір цього прибуття, що вони вже досягли мети. У трояндах ліпнини, у гірляндах гіпсових мушель та мерехтливих мозаїках великої бюветної зали, у білих статуях прогулянкових галерей та в усій цій запилюженій розкоші, що котилася повз, поки батько тягнув і штовхав візок у глибинах водолікарні, їй ввижалися прикмети обітованої країни, про яку так багато розповідалося проти ночі в сараях або просто неба серед холодних полів. Тож попри палаючий жаром лоб і слабкість вона відкинула ковдру й зіскочила з татового візка; широко розкинувши руки, вона стрибала довкола мертвого фонтану, вигукуючи знов і знов: Бразилія! Бразилія! Ми тут, ми в Бразилії!
У моорській водолікарні на дівчинку чекало того вечора не тільки розчарування, адже ніхто інший не хотів називати цей засніжений берег Бразилією, і перед курортними променадами лежало тільки замерзле озеро, а не обіцяний океан… Тому що тоді між довгих рядів розкладачок та мішків із соломою у колишньому гімнастичному залі крім біженців з Відня перебувало приблизно тридцять звільнених таборян, які отримували нужденну допомогу від окупаційних влад, що швидко змінювали одна одну; вони чекали на відправку до рідних країв, звідки цілу вічність тому були вивезені до озера. Завелике виснаження чи каліцтва не дозволяли їм приєднатись до валок, що проходили повз, і покинути Моор пішки, і от уже кілька місяців поспіль ці покинуті напризволяще жили сподіваннями на те, що якийсь міцний репатріант, забувши правила самозбереження, обтяжить себе калікою чи хворим, що врешті-решт з чиєюсь підтримкою, на ношах чи возом виберуться з цього хаосу й потраплять додому.
Серед цих закутаних у ковдри й дрантя силуетів був і бесарабський торгівець постільною білизною, його дружина померла в нього на очах у «телячому» вагоні. Навіть тепер, по трьох нескінченних таборових роках після її смерті в задушливій тісноті ешелону для депортованих, він завжди бачив її обличчя перед собою, лежачи у темряві чи заплющуючи очі, — взагалі завжди. Цей чоловік сидів навпочіпки під шведською стінкою перед своїм ще теплим, похапцем спорожненим казанком і шкріб нігтями вкриті болячками руки, віддираючи великі змертвілі шматки шкіри, коли тато Лілі ввійшов до зали.
Батько не звернув уваги на худющу постать, яка раптом покинула своє шкрябання і з відкритим ротом витріщилась на нього. Він вихопив дочку з її хворобливого танцю коло фонтана, загорнув її в овечий кожушок і на руках ніс до мішків із соломою, які були виділені біженцям для ночівлі, — тієї ж миті тогівець білизною натужно підвівся й рушив до нього, спотикаючись, переступаючи через ковдри, торби, сплячих та фіброві валізи і примовляючи: он він, ось той, з дівчинкою… так, він не кричав, а саме примовляв, навіть не надто й гучно: Ось той. Отой, з дівчинкою. Тільки рука, витягнута вперед, не опускалася, незважаючи на постійне спотикання, і неухильно вказувала на батька.