Дощило птахами

— Ось, оце і є моє зібрання, — оксамитовим голосом промурмотіла вона.

«Достоту закохана, — міркувала фотограф, — вона говорить, ніби закохана. Невже жінка справді здатна знаходити втіху в чужому коханні, якому не судилося здійснитись?»

Зошити містили страшенно сумні історії — у серцях шаленіла любов, що рідко завершувалася злиттям тіл, а проте — у цих оповідках вчувались краса і спокута. Стара діва зачаровано дивилася на зібрання. Не мало значення, поєднувалися тіла чи ні, — важливим був незграбний повільний рух двох істот одне до одного, за яким заворожено спостерігала анонімна глядачка, занотовуючи день і час, коли пан привітався із пані, жест, із яким пані ухилилася від руки чоловіка, та погоду наступного дня, коли пані поверталась уже сама — у той самий час, у те саме місце, — очима шукаючи пана, що дивився на неї з того самого місця. Солодка гра могла тривати роками — і жоден не перетнув би останню межу. Проте спостережниця не складала зброю. Нотувала усе. Зміну зачіски, появу декольте, накрохмаленого комірця, зближення контактів, доторки, ніжні погляди, а коли знову з'являлася можливість перетнути лінію заборони, вона відчувала захоплення і не знаходила собі місця, гадаючи: дасть він відповідь на листа чи ні? А якщо пан у свою чергу складе листа, якщо відбудеться побачення при місячному сяйві, якщо будуть палкі поцілунки, взаємний обмін обіцянками, наступні побачення і поцілунки — що зробить чоловік, ошалілий від люті, болю і прикрощів? Вона міркувала про це десятками сторінок, а фотограф, читаючи ці міркування, розуміла, що турбувало стару діву найбільше: здійснившись, кохання вже не належало їй.

Нарешті зошит «Ж.Р. — (скривавлене серце) — І.Т.» завершився, і Ж.Р., замість боротися з ревнощами чоловіка, задовольнилась одним-єдиним жагучим побаченням.

Один із зошитів вирізнявся з-поміж решти. Авжеж, на ньому також кривавилось серце, а за серцем — монограма «Ж.М.», але замість другої монограми стояв знак запитання.

— Я так і не дізналася, кого вона кохала, — пояснила міс Салліван. — Вона, безперечно, була закохана. Отой відсутній вираз — ніби весь час не помічала, де вона є. Я перебрала всіх навколо неї у пошуках чоловіка, що заволодів її серцем. Упродовж кількох років ходила за нею — на залізничну станцію, на пошту, всюди, — сподіваючись, що надійде лист і з'явиться незнайомець, але — нічого. Вона померла, не розкривши своєї таємниці — так, ніби чекала на когось, хто не з'явився, навіть на похорон. А я там була і не помітила жодного засмученого чоловіка — за винятком її батька. Вона померла, проплакавши тридцять років. Кажуть, то був плеврит. Вдала назва[9]. І жодного натяку на самогубство. Це найсумніша історія у моєму зібранні.