Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової
- Автор: Сапожников Леонид Александрович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-498-451-2
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової». Краткое содержание книги:
Розквітнув «горизонтальний колабораціонізм» — таку іронічну назву дістала «любов» француженок до завойовників. Звичайний, «вертикальний», не відставав.
Часом на співробітництво йшли з ідейних міркувань. Так, колишній видатний комуніст Жак Доріо став заповзятим нацистом (різниця здалася йому не дуже значною) і восени 1941 року вирушив на Східний фронт у складі легіону французьких добровольців. Законодавиця мод Коко Шанель задовго до війни називала Гітлера великим європейцем, а 1940 року почала співпрацювати з абвером (кодове ім’я F-7124). Німецька розвідка використовувала її широкі міжнародні зв’язки для вербування агентів. Але частіше цілі колаборантів були суто меркантильні.
Яскравий приклад — громадянин Франції з 1925 року Олександр Альохін, знаменитий гросмейстер. На його віллі під Парижем оселився важний есесівець. Альохін побоювався, що він привласнить колекцію його картин, і старався сподобатися новій владі. У турнірних партіях на його боці шахової дошки стояв прапорець зі свастикою. До того ж він написав для есесівського журналу статтю, де стверджував, що євреї полюбляють шахи тільки через жагу до збагачення. Не допомогло — з картинами довелось розпрощатися...
Багато французів зробили радісне відкриття, що тепер можна шляхом доносу звести особисті рахунки або усунути конкурента. Керівника театру «Гранд-опера» Сержа Лифаря викликали до гестапо для перевірки національності. Хтось доніс, що він прихований єврей, бо народився в Києві, а його прізвище, прочитане з кінця, майже збігається з іменем «Рафаїл»... Лифар у липні 1940 року особисто показував свій театр Геббельсу, а в вересні 1941-го надіслав Гітлеру привітання у зв’язку із взяттям Києва. Проте йому довелося виправдовуватись перед офіцером гестапо і як останній аргумент продемонструвати інтимну частину свого тіла...
Повії та знаменитості — це ще не народ. Але й робітничий клас Франції не поспішав боротися з окупантами. Ті могли на нього покластися, про саботаж не було й мови. За станом на 1 січня 1942 року 3030 підприємств країни сумлінно виконували замовлення вермахту (для порівняння: у Польщі їх було лише 316).
Але 1942 року ситуація почала мінятися. Втрати вермахту на східному фронті компенсувалися за рахунок призову німецьких робітників. Їм на зміну німці вербували, а потім забирали силою жителів окупованих країн. Із Франції запланували для початку 350 тисяч осіб. За кожних трьох обіцяли випускати на волю одного військовополоненого.
Молоді французи менш за все хотіли виснажуватись на німецьких заводах і в шахтах. Вони дедалі частіше ховалися чи йшли в ліси. Там можна було зустріти збіглих військовополонених різних національностей та диверсантів, яких закидали на парашутах з англійських літаків. Так з’явилися паростки Опору — поки що поодинокі.
Англійці вбачали в де Голлі втікача, який вважатиме за честь служити в армії Його Величності. І дуже здивувалися, що цей учорашній полковник має на меті «відновити незалежність і велич Франції». Не більше й не менше!
Він хоче очолити боротьбу французів проти нацистської Німеччини і створити власні війська, не маючи на те жодних повноважень, не маючи коштів... Хто він — новий Дон Кіхот чи самовпевнений вискочка? В інший час із нього просто посміялися б, але влітку 1940 року англійцям було не до сміху: вони з дня на день чекали німецького вторгнення. Останнє слово було за прем’єр-міністром. На Черчілля 49-літній енергійний генерал справив добре враження, і він вирішив дати йому шанс.
18 червня де Голль вперше виступив по радіо, закликаючи французів не втрачати надію і продовжувати боротьбу. При цьому назвав уряд Петена прислужником ворога. Ображений маршал швидко відреагував: суд у Віші заочно засудив бунтівного генерала до смертної кари з конфіскацією майна.
23 червня британський кабінет міністрів заявив, що визнає де Голля «главою вільних французів». Йому пообіцяли фінансові кредити. Під його оруду було передано французькі військові частини, які знаходилися в Англії. Проте багато офіцерів і солдатів не схотіли мати справу з де Голлем і повернулися на батьківщину. «Ми присягали маршалу Петену», — казали вони. Петен в очах більшості французів усе ще залишався національним героєм.
За три місяці деголлівський комітет «Вільна Франція» зібрав менше семи тисяч багнетів, а втім, залишалася надія на колонії. У північноафриканських Алжирі, Марокко і Тунісі адміністрація підтримувала режим Віші. Натомість в Екваторіальній Африці — Чаді, Камеруні, Конго та Габоні — «вільним французам» посміхнулася удача. Там успішно попрацювали представники де Голля полковники Леклерк і Лармій.
«Ми, генерал де Голль, Глава вільних французів, заявляємо... постановляємо... встановлюємо...». Саме так починалися маніфести та постанови генерала, які він видавав восени 1940 року в Екваторіальній Африці «від імені французького народу і Французької імперії». Захоплений ідеєю відновити велич Франції, він поводився як монарх, хоча не мав тоді жодної дивізії. Леклерку пощастило розжитися двома допотопними панцерниками, які він гордо іменував «механізованою колоною». У нього, як і в де Голля, не було ані крихти самоіронії, натомість була безмежна віра в себе й у свою справу.
З Черчіллем і Рузвельтом де Голль із самого початку поводився на рівних. Наприкінці 1941 року він приєднав до «Вільної Франції» невеликий острів Сен-П’єр у північній Атлантиці, вигнавши звідти за підтримки населення адміністрацію Віші. Сполучені Штати обурились: як він насмілився без їхньої згоди?! Де Голля сповістили, що американці, аби його налякати, посилають туди свій крейсер.
— Якщо він увійде у французькі територіальні води, наші зроблять йому попередження, — відповів де Голль.
— А якщо він не зупиниться?
— У цьому сумному випадку наші стрілятимуть...
Незалежний і амбітний глава вільних французів дедалі більше дратував британське й американське керівництво, тим паче що число його прихильників швидко зростало. Черчілль як справжній англієць цінував незламний дух де Голля і багато йому за це пробачав, натомість американці вирішили замінити свавільного лідера.
Зручна нагода трапилась наприкінці 1942 року, коли англо-американський десант несподівано для німців захопив Алжир та Марокко. Вішісти не чинили серйозного опору. Майже всі французькі колонії в Африці опинилися в руках союзників. Було вирішено створити уряд Франції у вигнанні на чолі з генералом Жиро. Державний департамент США рекомендував його Рузвельту як авторитетного і, головне, поступливого воєначальника. Він нещодавно порвав із режимом Віші та був таємно вивезений з південного берега Франції до Гібралтару на підводному човні. Де Голль зі своїми військами, чисельність яких досягла 70 тисяч, був би змушений виконувати накази Жиро як голови уряду і головнокомандувача.
Навіть звичайній людині дуже боляче, коли головну справу її життя хочуть комусь віддати. Уявіть, як страждав де Голль! Він рішуче відмовлявся летіти з Лондона до Касабланки (Марокко), де в січні 1943 року зустрілися Рузвельт і Черчілль. «Уявляє себе Жанною д’Арк!» — обурювався британський прем’єр і пригрозив норовливцю розірвати з ним стосунки.
Врешті-решт де Голль прибув. «Знадобилося кілька годин, — пише Черчілль, — щоб умовити його зустрітися із Жиро. Де Голль поводився офіційно і, вийшовши величною ходою з вілли, крокував садочком з високо піднятою головою»...
Невідомо, як би склалася історія Франції, якби не особисті враження Рузвельта від зустрічей з генералами-суперниками. Де Голль, хоч і поводився не дуже люб’язно, сподобався президенту «натхненним поглядом». А Жиро розчарував. Ось що пише син Рузвельта Елліот, який супроводжував батька в Касабланці:
«Для Жиро не існувало ніяких політичних проблем. Він був здатен бачити лише суто матеріальні проблеми війни.
— Тільки дайте нам зброю! — вигукував він. — Дайте нам гармати, танки, літаки! Більше нам нічого не потрібно.
Батько дружнім тоном, але твердо вів допит: