Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.
- Автор: Ваховська Неля, Клаппер Денні
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-353-1
- Переводчик: Олена Бєлозьорова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.». Краткое содержание книги:
Якийсь дідусь без водійських прав, але зі щирою симпатією до молодого покоління, завбачливо ставав у чергу на отримання трабанта, щоб заповісти онукові свій номер у черзі. Нині ж такий щасливчик чхати хотів на старого, а дідусь може хіба крикнути йому вслід слова шиллерівського Валенштайна: «Їдь! Я ніколи не розраховував на вдячність».
І він поїде, той молодик (який у часи черги за автомобілями цюняв у пелюшки) — але, звісно ж, не на трабанті, а, можливо, на потриманому БМВ, що стоїть у нас на розі вулиці й продається за 999 марок. Імовірно, що ця автівка за 25 секунд прискориться від 0 до 100 км/год, перш ніж розчиниться в хмарі іржавої куряви. Проте самоіронію ветеранів трабанта, які все ж намагаються за 15 секунд пройти від 0 до 100 метрів, навряд чи на 100 відсотків зрозуміють нащадки й ті, хто їде слідом за ними.
Тому що наймолодше покоління щоразу вимагає: трішечки раптовості, якщо можна! Та щодо трабанта, то, як ми вже казали, в ньому не було нічого раптового. Знавці стверджують, що ця малолітражка не могла раптово зламатися; навіть це відбувалося за певних умов — невпинно, проте неквапливо й спокійно, майже як у сповільненому кіно.
А тепер — раптово — більш не буде нового трабанта. Останній екземпляр зійшов зі цвікауерського конвейєра 30 квітня 1991 року. Мене цікавить, що сталося з останнім трабантом. Він потрапив до музею? Чи його придбав американський колекціонер, щоб покрити позолотою (як це раніше робили з дитячими черевичками), а потім виставити в парку як НЛО (невпізнаний летальний об’єкт).
«Картонка свій обов’язок виконала!», — дещо нешанобливо відгукнулася східноберлінська ранкова газета. Зрештою, непогано, коли хтось чи щось виконує свій обов’язок. Величезна кількість людей чекала свого трабанта, і під гаслом «тихіше їдеш, далі будеш» вони охоче їздили на ньому. До того ж не варто забувати, що цим людям не судилося вибрати собі іншу машину. Адже нечесно висміювати поглинача картоплі, що хай там з яких причин не має жодної змоги приготувати рис, локшину чи бодай кльоцки.
Як і в багатьох леґендах, в історіях про трабант є купа протиріч. Але він, здається, справді став леґендою — а леґенди відносно довговічні. Про трабант уже знято фільми (один нічим не кращий за інший) та — що, як на мене, набагато значущіше — ходить величезна кількість жартів. Мій друг Карлос Ноймайр розповів мені одного:
На парковці водій трабанта пропонує керманичеві мерседеса, що зупинився поруч, чашку кави. Той не проти. Трабантівець відчиняє дверцята — а в надрах багажника встановлена надсучасна кавоварка. «Мо’, смажену ковбаску до кави?» — «Егеж!!!» — повністю автоматизований електронний гриль під капотом двигуна достачає бажане. Панові з мерседесу все до смаку, він вражений. «Ви часто тут паркуєтеся?» «Так, — каже Ганс на трабанті, — буду за три дні о цій годині». На призначений час дядечко на мерсі підрулює з кількома друзяками, щоб повихвалятися перед ними своїм дивовижним знайомим. Трабант уже на місці. Але водія не видно, віконне скло ніби оповите туманом. Мерседесівець стукає. А зсередини лунає: «Хвилиночку, я тільки з душу вийду!»
А ось повідомлення одного інформаційного аґентства (ADN) — і вже ніякий не жарт: «Міністр фінансів Фінляндії Матті Луоекоскі отримав до свого 50-річчя справний трабант. Пан міністр відомий своєю пристрастю до колекціонування старих автівок».
Я — велосипедист, який нині не дуже впевнено почувається серед міського вуличного руху, — ніколи в житті не боявся трабанта. Його справді неможливо не почути, та й запах відчувається здалеку.
Гасо і Булі ще за часів Берлінського муру іноді навідувалися сюди, але дуже зрідка. А коли припиралися, то майже завжди були в поганому гуморі. Причиною цього, швидше за все, були виснажливі формальності, яким у часи перепусток підлягали навіть «західні собаки», якщо вони хотіли перейти кордон.
Зазвичай обидва хлопаки поводилися зі службовцями терпляче і певною мірою мирно. Чоловіки в мундирах не були для них чужими, бо ж і в Штеґліці також були поліцейські. Можливо, вони там також носили кумедні шапки на головах. Але більшість псів не заглядають так високо, особливо якщо вони відносно низької статури, як Гасо і Булі. Аматор напевне назвав би їх недорослими кокер-спанієлями, та насправді вони належать до тієї благородної породи, яку собаківники називають «кавалер король Чарльз».
Та от, один із цих двох кавалерів, а саме Булі, відчував неприязнь не до персоналу прикордонних служб як такого — той йому був абсолютно по фіґу, — а до його чобіт. Адже ноги деяких службовців бундючаться в чоботях для верхової їзди, хоча їхні господарі коней не мають і тим паче їздити верхи не вміють. Чому ці чоботи видавалися Булі такими несимпатичними, пояснити непросто, або й узагалі годі. Можливо, він якось зустрів кота в чоботях, відомого завдяки казці братів Ґрімм. Ми ж бо знаємо, що стосунки між котами й собаками почасти зіпсовані. І якщо пес принагідно дізнається, що кіт, як оповідається в казці, прагне отримати посаду першого міністра, то раз і назавжди можна забути про гармонію між ними. Можливо, Булі був якось інакше травмований високими чобітьми. Хтозна…