Фірма

Ламберт ще раз усе переглянув. Аж дихання збилося.

— Це просто неймовірно.

— Так, і ми теж так подумали.

— Хто ця дівка? — все ще роздивляючись фото, запитав Оллі.

— Місцева проститутка. Гарненька, правда ж? Ми її раніше не використовували, та закладаюся, тепер точно будемо.

— Я вже хочу з нею побачитися, і то чимскоріше.

— Ну, це без проблем. Я здогадався, що ти її захочеш.

— Не можу повірити. Як це їй вдалося?

— Спершу здавалося, що буде складно. Першій дівці він сказав, щоб ушивалася. Другою займався Ейвері, а з її подружкою твій пацан не схотів мати справи. Кинув її та пішов до маленького бару на пляжі. Ось там вона й вималювалася. Професіоналка.

— А твої люди де були?

— Та всюди. Ці фотографії зробили з-за пальми, за вісімдесят футів од них. Гарно вийшли, правда ж?

— Пречудово вийшли. Фотографу виділіть премію. І довго вони валялися в пісочку?

— Довгенько. Чудово підійшли одне одному.

— Видно, отримав неабияке задоволення.

— Нам пощастило. На пляжі не було нікого, і час гарно розрахували.

Ламберт підняв світлину над головою, придивляючись.

— Для мене зробиш пачку? — запитав Ламберт, ховаючи за світлиною обличчя.

— Звісно, Оллі. Я знав, що тобі сподобається.

— А я думав, що Мак-Дір буде стійкішим.

— Він стійкий, та він мужик. Він не одоробло якесь. Точно ми не впевнені, та можливо, наступного дня в обід він помітив стеження. Видно було, як щось запідозрив, гайнув торговим кварталом, а тоді зник. Він на годину спізнився на зустріч у банку з Ейвері.

— Куди він ходив?

— Ми не знаємо. Слідкували за ним просто з цікавості. Нічого серйозного. До біса! Може, десь просидів у барі в центрі. От просто зник, і все.

— Пильнуйте його. Він трохи мене непокоїть.

Девашер помахав іншим великим конвертом.

— Нічого турбуватися, Оллі. Тепер він у наших руках! Коли про це дізнається, готовий буде заради нас хоч убити.

— А що там із Таррансом?

— Ані сліду. Мак-Дір про нього нікому навіть не згадував — принаймні ми цього не чули. Часом важко простежити за Таррансом, та він, видно, старається триматися подалі.

— І його пильнуйте.

— Ти за мої справи не переживай, Оллі. Ти — юрист, адвокат, власник, маєш своє те хобі — вісім на десять. Ти керуєш фірмою. Я керую наглядом.

— Як там у Мак-Діра вдома?

— Не дуже. Вона не була захоплена ідеєю поїздки.

— І чим вона займалася, коли він поїхав?

— Це така, що вдома довго не сидітиме. Два вечори з Квіновою дружиною тинялися по тих закладах, де полюбляють обідати яппі. В кіно ходили. Ходила ще ввечері з подругою — вчителькою. Трохи по крамницях. І ще часто телефонувала матері. Врахуй це. Між ним і її батьками явно нема великої любові, і вона старається підлатати їхні стосунки. Вони з матір’ю близькі, тож Еббі переживає, що у них не вийшло великої щасливої сім’ї. Хочеться їй на Різдво до Кентуккі податися, та побоюється, що він не погодиться. Тож у них там не все гаразд. Матері постійно жаліється, що він забагато працює, а та їй пояснює, мовляв, він хоче їм утерти носа. Ох, Оллі, не подобається все це мені. Занадто багато негативу.

— Слухайте далі. Ми хочемо, щоб він знизив темп, але ж він — як робот.

— Я знаю. Та ви хочете, щоб він пригальмував, коли отримує сто п’ятдесят доларів за годину. А чому би вам усіх співробітників не перевести на сорокагодинний робочий тиждень — більше часу лишиться на родини? Уріжте свою зарплатню, продайте пару власних «ягуарів», віднесіть в ломбард діаманти дружини, може, ще й особняк продайте, купіть менший будиночок коло заміського клуба.

— Та заткнися, Девашере.

Олівер Ламберт сердито вийшов з кабінету. А Девашер аж почервонів від ледь стримуваного сміху. Залишившись наодинці, він замкнув фото в тумбі, з широченною посмішкою сам до себе сказав: «Тепер ти наш, Мітчеле Мак-Дір!»