Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Вони дали вам призначення в наш район — сказав я. — Щоб показати, що партзбори для сліпих не така вже й біда! А от ти спробуй пожити одноруко, одноного, однооко без електрики, без водопроводу, без центрального опалення і взагалі без усього — отоді ти й знатимеш, як критикувати генеральну лінію!
— Приблизно так воно все й сталося. А ви колись питали, чому я звірствую з рушницею. Іноді хочеться стріляти вже й не з рушниці, а з тисяч артилерійських стволів! Але хто почує? Вуха у всіх заліплено воском. А може, взагалі відмер слуховий нерв. Знаєте, хто в мене ляринголог? Ніколи не вгадаєте! Ветеринар. Синок районного ветлікаря. Батько влаштував його до ветеринарного інституту в Харкові, синок довчився вже до четвертого курсу, а тоді на танцях студентка-медичка поцікавилася, де він учиться, почула про ветеринарію, стала сміятися, він до батька: переводьте до медінституту! Ну, в нас же все мечты сбываются. Заколов ветеринар кабанчика, зібрав медку, сальця, того та сього — і вже за два роки готовий народний цілитель! Радянським людям вухо, горло, ніс не дуже й потрібні, їм аби очі, щоб бути пильними… Щастя хоч, що цей мій спец доволі добродушний чоловік і слухняно їздить щороку на курси підвищення кваліфікації, на які я його посилаю. Пробачте, що морочу вам голову своїми клопотами. Давайте про ваше здоров’я. Домовимося так: ще полежати трохи, бо справи були зовсім невеселі. Ваше щастя, що біля вас Ольга Филофіївна. Золота душа, золоті руки. Я вже допитувався: фронтова медсестра, знайомство з війни? Але тайна велика єсть!
— Я не Ольга, а Олька, — подала голос Олька.
— І не фронтове у нас знайомство, а тисячолітнє,— додав я, — у нас усе тисячолітнє, правда ж, Олько!
Вона подивилася на мене такими вдячними очима, ніби то були і не її, а Оксанчині очі. Ой, Олько, Олько!
Моя недуга була, мов спокута за Оксанину смерть, — тяжка, тривала, може, й до кінця життя. Минула зима, весна йшла в степи, а тільки й міг, що сновигати по кімнатах та трохи посидіти за столом, на більше бракувало сил. З спальні я перебрався до кабінету, Олька спала на дивані у вітальні, спальня була тепер Оксаниною, і червоні півні кукурікали на рушнику над Оксаниними сльозами, а мене ті сльози душили ночами, я прокидався, відчував поряд з собою теплу тінь, але нікого не було, тільки сльози на моїх щоках і туга в серці така, що краще б умерти або збожеволіти.
Коли вперше зміг піти до лабораторії, Олька сказала увечері:
— Тепер я вже можу поїхати.
— Куди ж ти поїдеш?
— Звідки приїхала, туди й поїду.
— А що тобі веліла Оксана? Ти ж сама мені казала…
— Ти, мабуть, не повірив? То я тобі покажу…
Вона пішла до своєї кімнати, повернулася з конвертом у руці.
— Ось.
Оксанин почерк. І конверт, і лист, квапливі, перестрибливі літери, обмаль слів, як тоді, в сорок восьмому, коли вона зникла, щоб рятувати мене. Тепер теж зникала і вже навіки? Чому ж, навіщо?
«Олько, — писала Оксана за тиждень до своєї смерті,— прошу тебе приїдь, бо Микола сам пропаде, а я вже не можу. Не відмов мені, бо він же — як мала дитина…»
Невже вона знала про свою смерть?
— Ти не дивуйся, що вона так, — сказала Олька, — жінки знають про свою смерть зарані…
— А чому вона покликала саме тебе? Могла б написати матері…
— Хіба я знаю? Може, ти казав їй про оте наше… Або ще комусь казав… Бо я ж ні одній живій душі, ось тобі хрест!
Я взяв її за руку, посадив поруч.
— Казав — не казав… Не в тому річ. Ось ти, вродлива, неймовірна жінка, ти любила, любили тебе, ти пам’ятаєш чоловіків, з якими?..
Вона зашарілася, злякано відсунулася від мене.
— Хіба ж про таке можна, Миколо? Це ж такий стид, хоч утопитись…
— Пробач за мою необережність… Жіноча душа — це ж не наша, чоловіча… А я можу сказати, що пам’ятаю всіх жінок, яких цілував. Пам’ятаю навіть тих, що їх не поцілував, хоч була нагода і можливість. І мабуть, усі чоловіки такі. Бо на чоловікові світ мовби кінчається, а жінка — це завжди початок. Щоразу вмираючи в жінці, я знов починаюся в ній, це єдина надія для мене, то як же не пам’ятати її, не згадувати, не жити з нею завжди? Ти мене розумієш, Олько?
Вона дивилася на мене з такою любов’ю, що мені стало страшно. За страх завжди платять, як і за добро, невдячністю, і я відплатив чорною невдячністю цій зачарованій душі, промовивши: