Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Гоп-стоп, триндо! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, популудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому… Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.
— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано…
— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася у ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила. — Щастя припреться до нас сьогодні!..
Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і у хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.
— Мамко мої, рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.
Мені стало моторошно. І наскільки не парко під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякали і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацією, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:
— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?
— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: «Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце!..»
— Так і казав? — перепитала з іронією баба.
— Так і казав — гуси пасти!
— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт!?
— Не Будапешт, а Рим!.. гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.
Історія, як я вже неводнораз згадував у попередньому письмі, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу…
— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів… — ще раз підкреслив інтелігентно я із-під перини…
— То єден фрас!.. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт… і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.
І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи діда, прошипіла:
— Так сесе і є твоя помаранчова паніка?.. Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив! Ну почекай, будеш ти у мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші рахувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить?!.
Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли із хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.
Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги — печі і тільки винувато кліпав.
— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — видите, усі людські копильці святі, лем наша дитина. Їм сліпак на очах! Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!
— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили… хай би і невеликі піньозі… А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре! О, то є большевицькі зарази!..
Я ж в цей час сумирно лежу під периною… Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, «на Боже», ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те, що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.