Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і загалом щасливі повертаємося горбами із гостини додому: баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала — вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що: пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі дурні газди.
«Иппен’ми у гузиці», — весь час повторює на це Фіскарошка.
Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс.
Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.
— Сесе, небого Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити’тя хотіла, — каже жалісливо дід.
Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:
— Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!
— Марько, на чім слово, то й готово! Нараз купуємо! — підняв кулак дід.
— Айбо такого великого, як теля!
— Ні, Марько, такого великого, як бика!
— А на яку біду вам такого псища?! — не витерплюю я.
— Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них і він їх з’їсть! — рішуче мовила баба.
— Так, Марько! Так! — загорівся лютим вогнем дід. — Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх, бобі! кусь їх, бобі!»
Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.
— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила. — Не бійся, пити будемо не з нашої…
«Наша» — це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла із-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки свиснути зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не відгадає.
— Сідаймо, Мішку, мало погостимося, — щиро запросила баба, — і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки уже з того боку.
Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста…
— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемолотять усю добрятину.
— Птфі, дитинко, на тому би сталося, — сплюнула Фіскарошка. — Ми што не газди собі: поріжеме завтра усі кури, виб’ємо зайців…
— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.
— Я напечу білого хліба — такого, як гори — і будемо гоститися! — заявила баба, — Мішку, бери — пий!
Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали…
— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.
— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.
І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…»
Гіп! Гоп! Фириги — не мириги…
Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.
— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої…
Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту зі столу під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:
— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші! А в нас пес, як біка, як віл…
Соломон так розпалився, що вже й собі віршами заговорив у гнівачці.