Відьмак. Вежа Ластівки

— У такому разі то ще більша дурня, — відповів відьмак. — Ти, Любистку, все ще й сорока не маєш. Уміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі у віці восьми років. Навіть приймаючи, що рими писати ти почав уже в інфімі, своїй Пані ти служиш не більше тридцяти рочків. Але ж я сам добре відаю, бо ти й сам не раз про те розповідав, що серйозно римувати і складати мелодії ти розпочав, коли мав дев’ятнадцять, охоплений коханням до графіні де Стаель. А це дає менш ніж двадцятирічний стаж твого служіння, Любистку. Тож звідки ти витрухнув оте «п’ятдесят» у назві? Чи то має бути якась метафора?

— Я, — надувся бард, — лечу думкою за широкі горизонти. Описую я сучасність, але дивлюся у майбутнє. Твір, який я починаю писати, я маю намір видати за якісь років двадцять-тридцять, а тоді ніхто не зуміє піддати сумнівам титульні розрахунки.

— Ха. Тепер розумію. Як мене щось і дивує, то це запобігливість. Завтрашній день тебе звичайно мало обходив.

— День завтрашній мене й надалі мало обходить, — весело заявив поет. — Думаю я про потомство. І про вічність!

— З точки зору потомства, — зауважив Регіс, — не дуже етичним є починати писання уже тепер, про запас. Потомство за такою назвою має право очікувати твір, і справді написаний із перспективи півстоліття особою, яка насправді має півсотні років знання і досвіду…

— Хтось, чий досвід нараховує півсотні років, — рішуче обірвав його Любисток, — мусить природним чином бути спорохнілим сімдесятирічним дідуганом із мозком, зміненим бідою склерозу. Такому треба на веранді сидіти й на вітер пердіти, а не мемуари диктувати, бо то людям на сміх. Я тієї помилки не зроблю, напишу свої спогади раніше, у повноті творчих сил. Пізніше, перед самим виданням, введу лише косметичні правки.

— То має свої переваги, — Ґеральт помасажував і обережно зігнув коліно, що боліло. — Особливо для нас. Бо хоча ми, безумовно, фігуруємо у його творі й хоча він, без сумніву, сухої нитки від нас не залишив, за півстоліття не буде у тому для нас уже великої різниці.

— Та скільки то — півстоліття? — усміхнувся вампір. — Хвилинка, мить летюча… Ага, Любистку, маленьке зауваження: «Півстоліття поезії» звучить, як на мене, краще, ніж «П’ятдесят років».

— Не заперечуватиму. — Трубадур схилився над листком і пошкрябав по ньому олівцем. — Дякую, Регісе. Нарешті щось конструктивне. Хтось іще має якісь зауваження?

— Я маю, — відізвалася несподівано Мільва, виставляючи голову з-під попони. — Шо баньки витрішшаєте? Шо я неграмотна? Але ж і не дурна! Ми тута у поході, йдемо Цірі на підмогу, зі зброєю в руках ворожою землею ідемо. Може так бути, шо у ворожі лапи ота Любисткова писанина потрапить. А ми ж знаємо віршомаза, не секрет, шо він базіка, пліткар і балабол. Тож нехай уважно ставиться до того, про шо він там калякає. Аби нас через ті каляки часом не повісили.