Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— Ви підійшли до краю дозволеної межі, пане Бренне, — тільки й сказав він.
Я знову повернувся до свідка.
— Отже, пане Ту не, чи не були б ви такі ласкаві відповісти на моє запитання, хоч моє формулювання й прозвучало доволі неввічливо? Яким саме сексуальним партнером ви були?
Туне трохи стривожився, почервонів.
— Я... я був цілком звичним, — сказав він урешті-решт. — Як і все інші...
Я подивився на нього, потім обернувся на дев’яносто градусів до Юсефа Мардала. Юсеф відкинувся на спинку крісла і спостерігав за свідком, ледь усміхаючись кутиком рота. Я знову звернувся до Туне.
— It takes two to tango, — мовив я.
— Що? Про що ви?
— Ще бракувало, Бренне, щоб ви заговорили англійською зі свідками! — підвищила голос Ґабріеллє Соммер.
— Даруйте, пані прокурор! Звісно, ви маєте рацію. Я закінчив.
Але в залі вже ніхто й на мить не сумнівався, на що я натякав. І Ейрік Туне — теж.
Я бачив, як він шукав поглядом Юсефа Мардала, я знав, що він, як і всі решта в залі, відчував привабливість і водночас небезпечність Юсефа. Я буквально бачив, як від самої лиш думки про те, які нові й незнані жадання міг розбудити в Барбарі такий чоловік, як Юсеф, його скрутило в баранячий ріг.
Отоді мені стало майже шкода Ейріка Туне.
Після судового засідання я не квапився, з зали ви йшов останнім. Як і сподівався, журналіст телеканалу TV2 чекав у коридорі. Я зателефонував йому в обідню перерву, трохи знав чоловіка з минулих часів. Я розповів йому небагато, однак достатньо, щоб заінтригувати й змусити прийти.
— Що маєш для мене, Бренне? — запитав він без звичних ввічливих фраз. — Сподіваюся на щось смажене, варте такої далекої дороги, аж з Ньостет.
— Не так вже й далеко було йти, — відповів я. — Але, думаю, не розчаруєшся.
І я розповів про листи з погрозами. Знав — йому таке сподобається. Обличчя писаки засяяло від захоплення. Він загорівся. Справа Мардала від самого початку була сенсаційна, а листи з погрозами робили її ще атракційнішою з новинарської перспективи.
— Ми можемо поговорити з твоєю секретаркою? — збуджено запитав він.
— Ні! Доведеться тобі вдовольнитися лише мною. Я набагато вродливіший за неї.
Матеріал став топ-новиною програми новин о дев’ятій вечора. Я фігурував там як найкращий і найпрестижніший адвокат країни й, на диво, довго перебував у кадрі.
У фокусі опинилися, звісно, погрози. Я наголосив, як неприпустимо в такий спосіб підривати одну з фундаментальних підвалин правової держави. Наскільки я міг судити сам про себе, я постав перед публікою велемовним, занепокоєним та водночас відважним і чесним.
Лише один момент наприкінці інтерв’ю мене стривожив.
— Я не маю наміру дати себе залякати й змусити замовкнути, — сказало моє обличчя на екрані. — Наступними днями я доведу невинність свого клієнта.
Я розумів, що трохи загрався.
По-перше, я ніколи не стверджував наперед, що мій клієнт невинуватий. Я не можу й не хочу нічого про це знати. А тут бовкнув таке на національному телебаченні.
По-друге, було бездумно й надто зарозуміло стверджувати, ніби я можу це довести. Звісно, не можу, та й не моя це робота. Усе, що мені треба було зробити, посіяти сумнів у його винуватості.
А потім задзвонив телефон, і я забув свої тривоги. Усім кортіло урвати шматочок моєї історії. «Афтенпостен», «ВҐ», «Бергене Тіденде»... Я говорив і говорив, аж мобілка почала обпікати мені вухо.
Розділ 43
— Бачила моє вчорашнє інтерв’ю на TV2? — перше, про що я запитав Сюнне наступного ранку.
Вона засміялася.
— Звісно, бачила!
— І не передзвонила?
— Я намагалася, — сказала вона. — Твій телефон постійно зайнятий. А потім я облишила даремні спроби.
— Журналісти обривали телефон. Усі хочуть подробиць, кожнісіньке інтернет-видання, паперові газети, звісно, теж. Це бомбезна реклама!
— Так-так, — мовила Сюнне, — але...
— Що — але? Хіба не реклама нам потрібна? Високий профіль, сенсаційні публікації! Ти ж сама вічно скиглиш, як нам такого бракує.
— Я не скиглю, — заперечила Сюнне. — Дуже сподіваюся, що весь цей гвалт не заохотить до подальших дій безумця з погрозами. Що сказали в поліції на твої публічні заяви?
— А я що, їх питав? — роздратовано буркнув я. — Вони не погодились би. Чесно кажучи, Сюнне, я не міг не скористатися такою нагодою, ти ж розумієш!
— Розумію, — зітхнула Сюнне. — Ти добре впорався, хоча мушу зізнатися: твоя заява про те, що ти неодмінно доведеш невинуватість Юсефа Мардала, вибила мене з колії.
— Трохи перегнув палицю, — визнав я.
— Буває... Я розмовляла з Хєрсті...
— Твоєю подружкою з поліції?
— Так... Учора по обіді, після роботи, вона випадково наткнулася на Ґабріеллє Соммер. Сказала, що Ґабріеллє була зла, як сто чортів. Я подумала, що для тебе це добре...
Я засміявся.
— Ага, добре... Хоча трохи посперечався з судмедекспертом. Розумний чоловік!
— А якої ти думки про Ґабріеллє?
— Вона має добре підвішений язик, уміє вести допит і вона, без сумніву, добрий юрист. Водночас я вважаю її правником, який уміло вибудовує свою справу, однак не завжди зважає на перспективу супротивної сторони, тому не бачить своїх слабкостей.
— Гарно сформульовано. Але вважай, Мікаелю, не заривайся! Ти ще не виграв справи.
— Не бійся! Хіба я колись заривався?
— Іноді бувало, — сказала Сюнне, на моє здивування. — Ти зараз почнеш зі своїх свідків?
— Не зараз, після обіду.
— Що відбуватиметься на ранішньому засіданні?
— Свідки від поліції, сусіди — нічого, що могло б переломити процес.
— Не кажи так, Мікаелю! Не розслабляйся! Після вчорашнього інтерв’ю ти надто високо підняв для себе планку.
У суді постійно крутилися кілька журналістів, але того дня там була просто навала писак. Лави для преси заповнені до краю. Я перетнув залу під спалахи камер і зливу запитань.
Ґабріеллє з’явилася з квасною міною на обличчі, але я цього очікував.
— Маркюссен вважає, що виходити з подібними заявами на публіку — неймовірна дурість. І ти міг би мене попередити.
Я іронічно всміхнувся.
— Та ти просто ображена, що на перших шпальтах — мій портрет, а не твій.
Мій жарт її, видно, не повеселив, може, у ньому й, справді, було надто мало від жарту. Можливо, я заторкнув якусь дражливу струну.
— Мене не здивувало б, якби виявилося, що ті листи ти написав собі сам, лиш би привернути до себе увагу, — процідила вона крізь зуби.
У журналістів носи, як у гончаків, вони занюхали можливий скандал і підсунулися ближче, але я тільки скрушно похитав головою і пішов на своє місце.
Ранкове засідання, як я й передбачав, вганяло в сон. Ніхто зі свідків не додав нічого нового, окрім уже зафіксованого в документах, ніхто з них не відігравав важливої ролі. І хоч розумів, що прокурор повинна їх допитати для формування цілісної картини в очах суддів, я невимовно нудився. Щоразу, коли слово для перехресного допиту надавали мені, я неймовірним зусиллям волі змушував себе поставити кілька нейтральних запитань, щоб принаймні створювати враження, ніби я виконую свою роботу.
Думками я витав зовсім деінде, перенісся на кілька годин наперед, коли матиму свій виступ. Радів і хвилювався. Наступ — це чудово, але тоді я ставав вразливим, як гравець, який хоч-не-хоч мусить відкрити свої карти.
Існує два способи виграти кримінальну справу. Для себе я їх назвав деструктивним і конструктивним методами.
У першому випадку йдеться про те, щоб розвалити картину, яку вибудував прокурор. Усі кримінальні справи базуються на певній історії, і я кажу, звичайно, не про художню оповідь. Прокурор повинен відтворити взаємопов’язаний перебіг подій до, під час і після скоєння злочину, щоб це було зрозуміло всім: з передумовами, з дотриманням логічного ланцюжка. Судді й присяжні мали б після такого пояснення зрозуміти і визнати, що все відбувалося саме так, як стверджував прокурор.