Непрохані
- Автор: Смит Майкл Маршалл
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-97554-0-7
- Переводчик: Наталя Ференс
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Непрохані». Краткое содержание книги:
Я натиснув зелену кнопку, дзвонячи абоненту.
Після кількох секунд тиші почувся сигнал відсутності зв’язку. Я перервав дзвінок з полегшенням і водночас занепокоєнням. Де, де моя Емі? Чи вона жива, здорова? Якщо так, чому не дзвонить? Скільки ще можна почекати, перш ніж іти у поліцію? Я приблизно розумію, що вони скажуть, коли прийти до них з цими сміховинними доказами… але я хвилювався за неї. Від копів думка метнулася до того, що варто би пошукати нашу з нею машину: насамперед перевірити парковки в діловому центрі — це буде довго, але ідея видавалася розумною. Принаймні я не сидітиму отак без діла, ходитиму, щось робитиму. Надворі періщив дощ, але щойно він трохи вщухне, я піду.
А поки тривало чекання, я ще раз подзвонив додому. Ніхто не відповідав; година вже була майже десята вечора. Я порахував, що востаннє ми розмовляли з Емі тридцять шість годин тому: це найбільша пауза у нашому спілкуванні за ці сім років. Годі було й уявити, що все добре, — і водночас думати про погане не хотілося, як-от коли лікар переглядає результати твого аналізу крові й раптом супиться… навіть якщо останні півроку ти почувався кепсько, і це логічно.
Щоб якось розвіятися, я знову заходився порпатися у жінчиному телефоні. Знайшов чотири файли у теці зображень. Треба сказати, за останні чотири роки в Емі виникла дивна відраза до фотографій. Звісно, вона по роботі щодня мала справу з глянцевими світлинами продукції та моделей, проте сама фотографуватися не хотіла й інших фотографувати — теж. З тих фото, що я знайшов, перше раніше було фоновим зображенням на екрані телефону — ми разом, голова до голови, усміхнені. Я зробив цю світлину півтора року тому в Санта-Моніці, коло моря. Мені подобалося це фото; було не дуже приємно знати, що Емі більше не ставить його тлом. Наступні дві світлини називалися «Photo-76. jpg» та «Photo-113.jpg»: темні, зернисті, годі щось розгледіти на крихітному екранчику. Останнє фото було світлішим, і хоча його теж явно робили в сутінках, можна було розібрати, що там на ньому. Чоловік: голова, плечі, стоїть спиною до камери, ніби не знає, що його фотографують. Назви не було, зате був коментар до фото:
Гаразд. Вибач за якість. Але тобі сподобається.
Номер, з якого надіслали цю світлину, був інший, ніж у текстових повідомленнях. Я поклав телефон на стільницю і зробив ковток пива. Здається, взяти ще пива все-таки було непоганою ідеєю. Тобто ні, звісно ні. Але я все одно питиму. І візьму ще. Коли в полі зору з’явилася офіціантка, я почав піднімати руку, аж тут задзвонив телефон — мій телефон.
Номер був незнайомий. Я відповів.
— Хто це? То ти?
Але то була не Емі. То був таксист.
Розділ 12
За двадцять хвилин він приїхав. Яскраво-сині джинси, довгий шкіряний піджак. Волосся коротко підстрижене, кремезний, але невиразний. Таких хлопців повно з’явилося в Лос-Анджелесі десь за рік-два до того, як ми з Емі переїхали. Рушійна сила нового тисячоліття: молодики, що можуть викладати товар на полиці, а можуть торгувати контрабандою у підворітті, радо гаруватимуть на легальній роботі й радо проломлять тобі голову серед ночі — зосереджені, відморожені, не по-американському цілеспрямовані.
Таксист — якраз робота для такого хлопця. Навіть дуже добра робота. Він сів навпроти і кинув погляд на моє пиво.
— Будете? — спитав я.
— Не відмовлюсь.
— Але ж ви за кермом?
Він мовчки глянув на мене. Я підняв руку, кличучи офіціантку. Вона принесла пиво — по келиху мені і йому — дуже швидко, я навіть цигарку запалити не встиг.
Георгі зробив довгий ковток і кивнув.
— Добре! То що?
— Дякую, що привезли телефон у готель.
Він знизав плечима.
— Дякую за гроші. Я на них не розраховував. То що?
— Подумав, що ви можете пригадати щось іще.
Він глянув на свої руки — погляд людини, яка може пам’ятати, а може і забути, тільки скажіть, що саме треба.
— Цілий день за кермом. Пасажири сідають, пасажири виходять.
Я поклацав кнопками телефону і простягнув руку, показуючи йому екран.
— Оце вона.
Георгі нахилився вперед, приглядаючись до фото — те, яке Емі донедавна використовувала як тло.
— Це моя дружина, розумієте? — сказав я. — Оце я з нею, бачите? Я не коп. Я просто шукаю свою жінку.
Георгі взяв телефон у руки, покрутив зображення, ловлячи світло.
— Окей, — сказав він нарешті.— Пам’ятаю таку.
У мене закалатало серце, але роки досвіду у проведенні подібних допитів взяли своє.