Левине серце

Але це занадто протокольно, окрім того, такі рішення забуваються, щойно хлопець або дівчина одержують атестат зрілості і проковтують вірус жадання вищої освіти. Однаково якої, однаково де, однаково навіщо, але вищої і негайно! Вірус той пустили в повітря якісь наші вихователі, що передбачливо засекретили свої імена, і тепер ніхто не знає, за що перше братися: чи за розкриття тих імен, чи за знешкодження клятого вірусу. А він тим часом літає і літає і падає в дитячі душі, закорінюється в них і псує життя сотням тисяч молодих наших громадян, а також (не станемо цього приховувати) їхніх батьків, які часом бувають ще вразливішими на це захворювання.

Чи Гриша становив виняток і не піддався б усезагальному шалові жадоби вищої освіти? Не будемо занадто прикрашати його, хоч героя годиться всіляко возвеличувати, і скажемо прямо: був би він там, де й усі. Тинявся б коло якого-небудь інституту, гибів би під дверима, стрибав би через палісадники, зубрив би те, чого визубрити нормальний чоловік не здатен, провалювався б на екзаменах рік і два, але вперто пробивався б… Куди й чого? «Не питай, чого в мене заплакані очі».

Але Гриші судилася особлива доля. Він ріс напівсиротою, без батька, водночас немовби й маючи батька, який то з’являвся в діда Левенця, щоб показати свій годинник, велосипед, френч, землемірське причандалля і набрехати сім мішків, то зникав і через суд виплачував на Гришу аліменти, що теж ніби перейняли характер, того, хто їх посилав: то це були якісь там справді гроші, а то таке, тільки на сірники та мило — то два карбованці сорок копійок за місяць, то троячка. Як і чим жив сам землемір у ті місяці, залишалося таємницею для всіх, навіть для діда Левенця, який тільки й знав, що вихваляв свого сина, не забуваючи нагадувати про їхнього славетного предка — полтавського полковника Прокопа Левенця, який уже триста років тому володів у славній Полтаві і ставком, і млинком, і вишневим садком.

У хвилину свого остаточного розриву з батьком Гриша забув про всі династичні проблеми, він пам’ятав тільки оту зневагу, яку землемір виказував колись до мами Сашки, згадалися йому копійчані землемірські аліменти, і хлопець заприсягнувся в душі, що виросте, заробить грошей і поверне цьому хвалькові все до копієчки, пожбурить йому межи очі, хай знає, хай він тоді знає! І ще виповнилося йому серце такою любов’ю до мами Сашки, що якби не дивилися на нього Левенці, то впав би на землю обличчям у шорсткий спориш і плакав би гірко, невтішно, але водночас і розчулено.

Все це непевне, невловиме, примарливе. Автор, завдяки своїй фаховій терплячості, може ще довго вичікувати, не кваплячи свого героя, надаючи йому цілковиту свободу для самовизначення і самовиявлення. Але чи ж притаманна така терплячість товаришеві Вивершеному? «Ти мені голови всякими плачами в спориші не мороч! — скаже він. — Ти мені сьогодні кажи: ставити цього Левенця в список на поповнення механізаторських колгоспних кадрів чи не ставити? Мені нужен список, а не письменники».