Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

4.

  і, не міг Ґеньо Муркоцький вчинити влом до Гробовецьких, — переконував себе Юрась Маґдебурко, — та й офіціянти вказували на Міська. А може, ті вар'яти змовилися? Як не як спільне дитинство — найміцніший зв'язок. Та навіщо? У тім немає жодної логіки, лиш якийсь диявольський збіг. То чому кинувся навтьоки? Певно, таки вже згрішив у Львові. Хто ж його переховує?

Пошуки поліціянтів кайзервальдськими стежками не дали відповіді на ці питання, і тепер двійко аґентів вешталися найближчими корчмами у пошуках Ґеня. А сам Юрась перевіряв, хто це пише шантажні листи Петрові Фрідлянду з вимогою, щоб зложив в куверті під солом'янкою при дверях три з половиною тисячі золотих. Насторожував по-дитячому наївний підпис: «Всесвітня шайка шантажистів Болдвін Крос Компаній.

— Звідки у нас така хитромудра мережа? Чи це жартовно назвали себе гімназисти, яким бракує перчених відчуттів? — міркував наш герой, розглядаючи каліграфічно виведені літери, як би писав незаперечний перший учень.

Другого дня подібного листа приніс Гершко Бліндерман, що торгував дорогими тканинами, але й не гребував перемитництвом: вимагана сума подвоїлася.

— Маєте якісь підозріння? — спитався Юрась.

— Пане Маґдебурку, та звідки мені знати? — перелякано відповів питанням на питання Гершко.

— Тоді доведеться ризикнути: покладіть при дверях...

— Ні-ні! — заперечив крамар. — То занадто великі гроші для ризику! А якщо в куверта нарізати газет?

— Злочинця потрібно спіймати з грошима в руках, а не з газетами.

— То я ще зачекаю, можливо, ще комусь напишуть.

— Який ви зичливий! — спересердя промовив Маґдебурко. — Хай у сусіда корова здохне або сіно зігниє?

Гершко мовчав. Юрась дивився на нього, мовби суворий учитель, що упіймав учня з цигаркою в кулаці.

— Мені видається, що ті листи пише Гелена Кісельницька.

Безглуздішого звинувачення важко вигадати. Тридцятилітню Гелену Кісельницьку, авторку діточих повістей і доньку дідича, що була субльокаторкою[44] в того ж таки шантажованого Фрідлянда, запрошували на всі літературні сходини, а окремі обивателі дуже тішилися знайомством з нею. Вона приятелювала з Вандою Турецькою — та писала плаксиві віршики про зустрічі і розлуки, і це їх спародіювали в одній бруковій газетці — «в нашім серці закалатала любов».

— Старий Кісельницький програв у Монте-Карлі все її віно, — наполягав на своєму Бліндерман.

— А вона в такий спосіб його повертає? — усміхнувся Юрась.

— Пане, ви не знаєте, на що спроможна жінка з розпачу!

— З розпачу чинять несвідомо, а шантажні листи — продуманий крок.

— То вважайте, що я нічого не казав, а ви нічого не чули, — огірчено мовив Гершко.

За вечерею Юрась спитався дружини:

— Як гадаєш, зозулько, чи може письменниця вдатися до шантажу?

— Може, якщо це їй необхідно для творчости, — жартома відповіла Марта, — тобто задля художньої правдивости.

— Але цим вона наражається на небезпеку відповідати перед законом!

— Вона й відповість: «Шановні судді, я просто пізнаю міру глибини людського падіння у прірву злочину...» А кого ти запідозрив?

— Я — нікого, а от шантажований мене насмішив. Хоча після твоїх слів доведеться дещо перевірити. Ти щось читала нашим хлопчикам Кісельницької?

— Повчальні образки про чемних діток.

— І як вони?

— Чемно вислухали.

З книгою в руках постав Маґдебурко на порозі помешкання панни Кісельницької — подовгастого кутового покою, в якому масивний п'єц чоколядових кахлів займав почесне місце.