Пристань Ескулапа
- Автор: Низюрский Эдмунд
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пристань Ескулапа». Краткое содержание книги:
«Пристань Ескулапа» — твір зовсім іншого напрямку. Це захоплююча пригодницька повість про роботу польської міліції. В ній автор вводить читача в світ працівників науки, де ще є чимало пережитків минулого і різних суперечностей, які використовує спритний злочинець, що намагається викрасти важливу наукову працю.
Нарешті в призначений час я пішов до гаража. Одразу ж прибігла й Галінка. Вона була без плаща і неспокійно оглядалася.
— Нас ніхто не бачив? — запитала, важко дихаючи.
— Думаю, що ні, — намагався я заспокоїти її, — усі в будинку. А кого ви так боїтесь, Галінко?
— Боюсь його. Якби він дізнався, що я… — в очах дівчини був страх, — ви думаєте, що він зупинився б перед другим вбивством.
Я мимоволі затремтів.
— Перед другим вбивством? Про кого ви думаєте, Галінко? Ви когось підозріваєте?
— Ні, — зніяковіла дівчина. — Я хотіла тільки сказати вам, що лютневий номер «Лікарських вістей», ну, той, якого шукав пан Журка… Його забрав професор Касіца.
— Ви бачили?
— Я бачила, як у суботу, одразу ж після приїзду, він копався в тих підшивках.
— А ви знаєте, що було в лютневому номері?
— Знаю. Там була стаття про агранулоцитоз. Я й назву пам'ятаю: «Нові дослідження про агранулоцитоз. Етнологія і патогенез».
— Агранулоцитоз? Що це таке?
— Це така хвороба крові. Я знаю, що професор Містраль працював над цим питанням. Він мав навіть опублікувати наукову статтю на цю тему. І це навело мене на думку… — Галінка, вагаючись, глянула на мене, — але, може, це смішно…
— Розповідайте далі, — заохотив я її.
— Це навело мене на думку, що вбивці, можливо, потрібна була та праця.
Я зацікавлено слухав.
— То була зовсім нова, ще невідома праця?
— Так. Ми знали тільки те, що професор має незабаром опублікувати її.
— Хто знав?
Ну, я… І доктор Йонаш.
А крім вас?
— Не знаю, — Галінка злякано глянула на мене.
— А ви не вважаєте, що хтось іще міг знати?
— Напевне, міг…
— Як виглядає рукопис цієї праці?
Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.
Передрукований на машинці?
— Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.
— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?
— В середу.
— Значить, це ще в Варшаві?
— Так, у Варшаві.
— А тут?
— Тут я вже її не бачила.
— Дякую вам, Галінко, — промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.
— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.
Галінка вирвала руку і втекла.
Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.
— Я сподівався чогось подібного, — пробурмотів він. — Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».
— Ну й що?
— Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…
— Отже?
— Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.
— І я так думаю.
Журка, посміхаючись, закурив цигарку.
— Значить, це Галінка тобі розповіла?
— Галінка.
— Ти радий?
Я закусив губи.
— Везе ж тобі, спритнику, — мовив Журка. — Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!
— Про що ти? — зніяковів я.
— Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…
Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.
Журка безцеремонно перервав гру.
— Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.
— Мене, здається, вже допитували, — незадоволено буркнув Йонаш.
— Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.
— Про що ви говорите?
— Довідаєтесь у кімнаті.
Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:
— Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.
Йонаш здригнувся.
— Я не зовсім розумію, — видавив він.
— Хіба ви не чули про цю працю?
— Ні, цього я не сказав, але… — Йонаш завагався.
— У вас є якісь сумніви?
— Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…
— Ця робота пропала, — сказав Журка.
— Пропала! — скрикнув Йонаш не своїм голосом.
— Це вас дивує?
— Надзвичайно. Кому б могла бути потрібна праця «Дзета»?
— Дзета? — Журка витріщив очі.
— У професора Містраля була звичка позначати обкладинки своїх рукописів буквами грецького алфавіту. Працю про анемію, наприклад, він позначив буквою «Дельта», а про агранулоцитоз — «Дзета». У своїх внутрішніх стосунках ми користувалися цими позначеннями.