Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Заткнули рот, скрутили руки, між кіньми погнали у відкритий степ. Про те, щоб вести його кудись на батькове дворище, до страченого ним Архипенка “у вічні сусіди”, Колосовський не захотів і слухати:
- Нема коли з ним воловодитись… Тут.
…Як непоміченими виїхали з маєтку, так непоміченими й повернулись троє вершників удосвіта до стайні. Мовчазні, з суворими лицями, задубілими на вітрі. А перенатужені коні - з інеєм на змокрілих, ще повних нутряного клекоту грудях.
Но стало зрадника Йони в Решетняковім селі. Зник загадково. Розпився до того, що людей не впізнавав, - хіба ж довго такому вночі в яму вшелепатись? В який-небудь напівобвалений на старім хуторищі колодязь, - позоставалось ще їх у степу після того, як хутори порозбивали…
Аж у першу косовицю, коли староста вигнав збідоване хмаринське жіноцтво з косами в поле і коли ці, безмужні, вишикувавшись тужливим ключем, рушили по тім самім лану, де колись ходили комбайни з їхніми комбайнерами біля штурвалів, - одна з передніх, кладучи покіс, зненацька в ячменях наткнулась косою на щось перетліле. Без обличчя, без очей кістяк, переточений мурашнею… Лише по чорній зотлілій шинелі, по вискалених металевих зубах і впізнало жіноцтво свого лютого односельця. Переточена мурашнею зотлілість - то було все, що зосталось від Йони.
Одначе ще далеко той день, коли його у хлібах викосять хмаринські косарі в спідницях.
А поки що Решетнлк ревно. порав коней, розгарячілих після нічної гіньби. Того погладить, того неболяче торкне шкребницею і ще раз огляне: треба, щоб на ранок були, як всі, зоднаковілі. Інші конюхи ні про що не розпитували - коло нього все тут люди свої, надійні. Мовчки, як після тяжкої роботи, закурював з ними в розчинених дверях тамбура. І хоч очі червоні були від нічниць, на сон не тягло. Розвиднялось уже. По-зимовому важкі, недобрі хмари над степом піднялись. Гнало вітром, і сніг пролітав, косий, трасуючий. І, дивлячись на той сніг, думав Решетняк: “Це якраз добре. Все примете…”
Глава XVI
В Перемишлі їх постригли. Клубок круто скручених під хусткою Прісиних кіс звично рвонула чиясь невідворотна рука…
Кілька спроб втекти по дорозі, відлучившись ніби за кип'ятком на станцію, кінчились для Прісі лише синяками густими. Ці синяки, аж чорні, побачила в себе на тілі теж у Перемипілі, коли роздягалася в лазні пересильного табору. Постригли всіх підряд. Машинками, наголо, як тифозних. Ось там наглумились! Накричалася разом з дівчатами, коли від есесівок відбивались, від їхніх ножиць боронячи косії свої… Були такі, що з горя голки ковтали. Ніби з життям назавжди прощаючись, волали до недосяжних тепер матерів, похапцем передавали полякам останні листи, залляті сльозами: “Мамо, ми гинем! За що вони мучать нас, що ми їм зробили?”
Якщо фортуна ще здатна виявляти прихильність, то вона до Прісі хоч трохи таки скривилась: не в табірні бараки потрапила невдала втікачка, не до вахманів, не до вовчиць блокових та штубових, що уколами витатуйовують на вас безвихідні табірні номери, - придбала Прісіо за скількись там марок німкеня-аристократка для робіт у своєму маєтку;і середньовічним замком. Вперше, не в підручнику історії і не в кінофільмі, а насправжки, в реальності, дівчина побачила тут рицарський замок мурований. І чепурний корівник біля нього неподалік, з якого ти, остарбайтерка, щодня будеш вичищати гній.
Німкеня - худа, висока, сама хребетна кість ходяча - накульгує, бо замолоду об'їжджала коней, і на згадку про ті часи має пошкоджену ногу і троє срібних вставних ребер замість власних. Пані ще й зараз кохається в конях, в неї - ціла конеферма, гордість цього родовитого маєтку. Господар весь час нездужає, його возять у колясці, дівчатам велено щоранку вітатися з ним:
- Гут морген, гер Рітмайстер.
Гер Рітмайстер - тільки так, бо він знатний, рід його походить ще від середньовічних предків у кольчугах. Ні, грубим він з ними не був, цей гер, цей спаралізований нащадок власників замку, Нe бив нагаєм, не щупував дівчат, не глумився, як ті, що на пересильних пунктах з фотоапаратами вдиралися в душові, щоб на плівку вхопити голих беззахисних полонянок. Цей не дозволяв собі бути брутальним. Він просто не помічав вас, що снували мимо нього з пов'язками “ост” на рукавах, були ви для нього наче зіткані з повітря, він дивився згорда крізь вас крізь безтілесних. 1, мабуть, зовсім не чув чи не бажав чути отого вашого щоденного: “Гут морген, гер Рітмайстер”, бо ніколи не відпо'відав.
Усім розпоряджалася, пані, вона тримала маєток в руках.
- Ми не вискочки скороспілі. У нас герб, і ми залишаємось віддані кайзерові, - казала пиховито і ніяк не хотіла повірити, що німецькі вояки здатні були скородити мінні поля військовополоненими і вчительок затовкувати в пацв'яховані бочки…