Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

Шаста не мав сумніву, що звір зараз повернеться, тому, не гаючи ні хвилини, повернувся і щодуху помчав до воріт у зеленій стіні, які встиг перед тим помітити. Гвіна, заплітаючи ногами, теж пройшла досередини. Аравіса іще якось трималася у сідлі, але спина її спливала кров’ю.

— Заходь, доню, заходь, — проказав старець, а тоді до Шасти: — Заходь, мій сину.

Брама зачинилася. Незнайомий рятівник уже допомагав Аравісі злізти з коня.

Вони опинилися у просторому круглому дворі, оточеному високою стіною із дерну. Посеред двору був ставок. На березі росло могутнє дерево — Шасті ніколи не доводилося бачити таких. Своєю величною кроною воно кидало тінь на весь ставок. Трохи далі примостилась маленька низька хатина, збудована з каменю, з потемнілою від часу солом’яною стріхою. Почулося мекання — на иншому кінці двору паслися кози.

— Чи… чи… Ви… — відсапував Шаста, — король Верхоландії Люн?

Старець заперечливо хитнув головою:

— Ні, — відповів він спокійно. — Я південний пустельник. Сину мій, не гай часу на запитання, а послухай моєї ради. Дівчина поранена, а коні загнані. Рабадаш зараз шукає броду через В’юницю. Якщо ти поквапишся, якщо не зупинятимешся зараз, то ще встигнеш донести вістку королеві Люну.

При цих словах у Шасти аж ноги підкосилися. Бідолаха відчував, що не має сили вийти звідси. Він подумав, що це жорстоко і несправедливо. Хлопець-бо не знав, що коли ти добре виконав завдання, то за нагороду править наступне — ще важче, ще складніше. Проте уголос він вимовив:

— Де король?

Пустельник повернувся і показав патерицею:

— Дивися, — мовив він. — Ось ще одні ворота, ось там, навпроти тих, якими ти увійшов сюди. Відчини їх і — вперед: через низини і пагорки, через поля і чагарі, через сушу та мочари. Я вмію заглядати у майбутнє і знаю, що ти знайдеш короля Люна, коли не звертатимеш зі шляху. Тож біжи, біжи, не зупиняйся.

Шаста хитнув головою, побіг до північних воріт і за мить зник за ними. Поки пустельник розмовляв із Шастою, він лівицею підтримував Аравісу. Коли хлопець зник за ворітьми, старець обіпер дівчину на своє рамено і завів до хатини. За якийсь час він знову вийшов на подвір’я.

— А тепер, друзі, — звернувся пустельник до коней, — ваша черга.

Не дочекавшись відповіді, бо потомлені коні не могли вимовити і словечка, він познімав з них вуздечки і сідла, а тоді старанно обтер із ніг до голови. Навіть конюх із королівських стаєнь не впорався би ліпше.

— Тепер забудьте усе і відпочивайте, — сказав він. — Ось вода, а ось трава. Пізніше я приготую вам гарячого пиття, але спершу подою кіз.

— Пане, — вимовила Гвіна, нарешті здобувшись на голос, — як тархіна? Вона житиме? Лев не убив її?