Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

Хвилин за десять усі четверо повилазили на берег і взялись оглядати околиці. Діти захлюпались по самі вуха. Місяць підбився уже височенько і заглянув до ущелини. Береги річки вкривала м’яка трава, дерева і кущі, що простягалися аж до підніжжя скель. Усю долину сповню вали дивовижні пахощі. А з-поміж дерев долинув звук, якого Шасті ніколи раніше не доводилося чути — затьохкав соловей.

Усі так потомились, що не мали сили розмовляти. Їсти теж не хотілося. Коні не чекали, поки їх розсідлають, а відразу вляглися на траву. Аравіса і Шаста вклалися побіч.

За хвильку Гвіна обережно мовила:

— Лиш би не заснути. Нам потрібно випередити Рабадаша.

— Ні, — спроквола протягнув Бругу, — ми не будемо спати. От тільки трі-шки відпочинемо.

У Шасти промайнула думка, що треба піднятися з трави і щось зробити, инакше всі поснуть. Хлопець відчував, що зобов’язаний… Він уже приготувався встати і переконати супутників рушати в дорогу. Ось, зараз, ще одна хвилинка… ще трішечки…

Що й казати: за якусь мить і коні, і діти провалилися у глибокий сон. Ясний місяць освітлював їх згори, а десь серед гілля невтомно щебетав соловейко.

Першою прокинулась Аравіса. Сонце вже піднялося високо над обрієм. Вони проспали! І тепер знову доведеться іти по палючій спеці.

— Це моя вина! — розсердившись сама на себе, вимовила дівчина і кинулася будити решту. — Хіба варто було сподіватися, що після такої важкої дороги коні не поснуть, навіть коли вони речисті? Та й хлопець не має досвіду тривалих переходів. А ось я мала би про це подумати.

Шаста, Гвіна та Бругу, розбуркані з глибокого сну, безтямно роззиралися довкола.

— Гей-го… іга-га, — проказав Бругу, — то я заснув зі сідлом, га? Більше ніколи так не вчиню. Дуже муляє…

— Та швидше, швидше, — квапила Аравіса. — Ми й так згайнували стільки часу. Досить ніжитись.

— Дай хоча б жмут трави кинути на зуб, — відказав Бругу.

— Гей, не можна баритися, — наполягала Аравіса.

— Що за поспіх? — стрепенувся Бругу. — Ми подолали пустелю!

— Так, але до Верхоландії ще далеко, — стояла на своєму дівчина. — І нам треба випередити Рабадаша.

— Ох, та він відстав від нас, мабуть, миль на десять, — не здавався Бругу. — Ми ішли найкоротшою дорогою. Твій приятель крук казав, що цей шлях найкоротший, так, Шасто?

— Він не казав, що так коротше, — відповів хлопець. Він говорив тільки, що так їхати ліпше, бо по дорозі є річка. Якщо оаза лежить на північ від Ташбану, то цілком можливо, що цей шлях навіть довший.

— Ну й нехай, — вперся Бругу, — але якщо я чогось не перехоплю, то не зможу рушити з місця. Шасто, зніми з мене вуздечку.

— Б-будь ласка, — дуже несміливо озвалась Гвіна, — я почуваюся так само, як Бругу, мені важко іти далі. Проте вершники, вдаючись до острогів та нагаїв, женуть нас уперед, коли, здається, ось-ось звалимося з ніг від утоми. І в нас раптом відкривається друге дихання, хіба не так? Я… я хочу сказати, що нам треба самим старатися іще більше, бо ми тепер вільні. Усе це задля Нарнії.

— Гадаю, шановна пані, що мені таки більше відомо про військові кампанії і рейди. Я знаю, скільки може витримати кінь, — із притиском заперечив Бругу.

Гвіна не відповіла нічого. Її легко було вразити. Але вона говорила слушно: якби Бругу зараз віз на собі тархана, той би ударив в остроги і Бругу мчав би іще не одну годину. У тім то й річ: коли ти стільки часу провів у неволі, коли увесь час працював під канчуком, то коли поруч нема погонича, виявляється, що самому не хочеться завдавати собі труду.

Довелося зачекати, доки Бругу втамує голод і спрагу, Гвіна і діти також поснідали. Коли вони врешті рушили, було вже близько одинадцятої. Та й тоді Бругу не взявся за розум: він ішов собі звільна, набагато повільніше, ніж напередодні. Тепер Гвіна, хоч мала менше сили, хоч теж дуже втомилася, ішла попереду і провадила всіх.

Улоговина, по якій несла свої брунатні холодні води ріка, поросла шовковою травичкою, пружним мохом та розмаїтими квітами, викликала у мандрівників бажання затриматись бодай на хвильку чи бодай сповільнити ходу, аби помилуватися цією красою.