Бур'ян
- Автор: Головко Андрiй
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бур'ян». Краткое содержание книги:
— Значить, нема, дитино. Пiдожди, ось галушок наваримо. Пшеничнi сьогоднi.
Мати совала сито по ночвах i хиталась постаттю, мов журилася. Дитинi шматка хлiба нема чим помастити. Три роки ось на корiвку нiяк не зберуться. Тодi ж як збули пiд голод. Теличка і, думала корови з неї дiждати. А тепер i на коня треба. I Христя ж який не принесла карбованець — усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дiвчинi. Мерзла, гибiла на тих буряках, боса — босiсiнька. А вже найгiрша старiй печаль, як на Давида гляне. Гострi материнi очi, чуйнi вуха: то десь уривок слова упав, то десь пiдмiтила, як рухнулась риска на обличчi, — i вже в серцi материнiм тривога. На фронтi ж був два роки, звiстки не чути було — болiла й сохла. Прийшов додому, i тут неспокiй, щось і, чуі серце. Тiльки ховають од матерi. Од вiкна щось спитав Давид Зiньку. Чуйно насторожила вухо мати.
— Нi, ще нiчого не помiчала, — стиха говорила Зiнька, — я, як тiльки що буде, зараз прибiжу.
О, вона тепер очей з них не зводить, хiба вже не знати як ховатимуться.
А тодi що вже боялася пiсля тiії ночi: думала, прожене Матюха. Коли ж нi.
Тiльки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буваі, пече, — мовчить, мов у рот води набере, бо ще вiзьме й вiдiшле додому.
Зовсiм стемнiло в хатi. Тiльки од печi, де Христя пiдпалила солому, падало свiтло червонясте й мiнливе, грало на матерi, на лавi проти печi. Розпустилося трохи й у млi: стала вона прозорiша, й чiтко в нiй виступав тепер силует Зiньчин iз схиленою головою. Пiдвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.
До строку ж це їй два тижнi. Знов пiде на хутiр аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю нiч i в снi вона бачила: наче в дворi бур'яну вже немаі, розчищено, i сохи вже нашi закопують.
— Тебе, Давиде, погано бачила увi снi. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все.
— А ти не думай нiчого.
— Як воно само думаіться.
Дiвчина притихла, притих i Давид. Може, сутiнi хатнi нагадали давнi синi сутiнi зоряних ночей. Як жита буйнi в степу шелестiли, а вони, бувало, сидять на межi; Зiньчинi очi замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замаренi очi…
Раптом кинулася дiвчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Бiля печi Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
Давид задуманий у сутiнях сидiв бiля вiкна. I була, як колись, прокинувся юнацький запал i завзяття. "Брехня! Ми ще поборемось!" На далеких гонах в уявi виступала мрiя улюблена неясними обрисами сонячно — барвистих плям. Потiм перед нею стали очi — не заступили, бо прозорi. Тiльки заграло крiзь них веселкове оте, що вдалинi…
XIV
Днi йшли за днями по довгих паузах ночей, осiннiх, беззоряних.
Осипалось листя вже геть — чисто з дерев. Понамокали од дощiв i мов нижче понависали стрiхи. Розгасли вулицi й дороги в степ. Осiнь… Хто оборався i в кого ще смугами рудiли облоги в степу на чорному тлi чужих рiль — однаково вияснювали полички плугiв i ховали по повiтках до весни. Вся робота тепер у дворi. Чоловiки порались коло худоби, "до ума призводили" хлiб: по клунях вiяли, точили на решетах, трiірах. Цiлими днями з ранку до ночi на дворi. Ото тiльки й у хатi, як їсти. А встане з — за столу, i цигарки не скурить, мерщiй за шапку. Бо в хатi ж i дихали важко: ще не звикли легенi пiсля терпкого степового повiтря до пороху з мичок, до чадного з печi кiзякового духу. Та й кутюрма ж у хатi — справжня текстильна фабрика. Як тiльки витоплять жiнки, мерщiй за прядки сiдають. Прядуть на прядках молодицi й дiвчата, баби на веретенах. А коли і ще в хатi ткач — дiд сивий, — то в нехитру мелодiю прядок ще й верстат, немов барабан, гупаі i човник по основi кларнетом: сюр, сюр… Тодi й онукам робота і: цiвки сукати. Так з ранку до вечора, а ще й пiсля вечерi сидiли допiзна. Але чоловiки тiкали вечорами з дому.
— Хоч би ж он шпульку змотав, — скаже невдоволено жiнка.
— Хай удосвiта, — пiхне на порозi цигаркою i — або сюди через тин, або туди — до сусiдiв.
Тихiн казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжнi мiтинги. Як було колись, в першi роки революцiї. Цiлi вечори, довгi ж, осiннi, гомонiли селяни про землю, про мiсцеву владу, про новини, найбiльш про своі найближче, найболючiше — про землю. Говорили ще, правда, бiля припiчка, в колi однодумцiв пiд шум прядок, i то на дверi поглядаючи. Бо так i шмигають Матюшинi полигачi. Нюхають. Хiба ж не було Юхимовi Колодцi: отак у хатi зiбралися ввечерi, а вранцi в сiльраду Матюха викликав, i вже все знаі, що й говорилося. Пику набив, ще хотiв у Щербанiвку в мiлiцiю спровадити, та вiдпросився.
— Яке диво, що Колодцi набив пику! — стрiли цю звiстку обухiвцi. — Схоче