Небезпечнi мандри
- Автор: Адамс Ричард
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0401-8
- Переводчик: Олександр Миколайович Мокровольський
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Небезпечнi мандри». Краткое содержание книги:
Кожна сторінка дихає такою любов’ю до пухнастих мандрівників, що читач мимоволі переймається високогуманiстичним пафосом автора: життя на Землі можливо зберегти лише за умови гармонійного, рівноправного співіснування «дикої» природи та людської цивілізації.
Всупереч побоюванням Ліщини, Кучма теж мовчав. Очевидно, він вважав, що розмову повинен почати Ліщина, й трохи був розгублений.
Ліщина був уже понадіявся, що все скінчиться добре, й подумав, що Кучма розумніший, ніж йому здавалось, коли це П’ятий, сівши на задні лапи й помивши писок передніми, заговорив, дивлячись Ліщині просто в вічі:
— Я йду від вас! Мені дуже сумно. Я хотів би побажати вам усього доброго, але ж у цій колонії не може бути добра! Тож просто кажу: прощавайте!
— Але куди ж ти підеш, П’ятий?
— Геть звідсіля. До пагорбів, якщо доберуся туди.
— Сам-один? Ти не дійдеш. Пропадеш!
— У тебе немає жодного шансу, хлопче, — докинув Кучма. — Щось та згребе тебе ще до ні-Фрітха!
— Ні, — дуже тихо відповів П’ятий, — тобі ближче, ніж мені, до смерті!
— Ах ти ж нікчемне базікало, ти, кущик мокрецю! Ти ще хочеш мене залякати? Я ж тобі…
— Стривай, Кучмо, — втрутився Ліщина. — Не треба грубо!
— Але ж ти сам… — почав Кучма.
— Знаю, але тепер я передумав. Не сердься, Кучмо. Я просив тебе, щоб ти допоміг мені вернути його назад у колонію. А зараз… Знай, П’ятий ніколи не помилявся у своїх передчуттях. Останні два дні я не слухав його, і я досі думаю, що в цьому він помиляється. Але мені бракує духу загнати його назад до колонії. Я вірю, що чомусь це місце зводить його з ума. Я проведу його трохи. Я не можу просити тебе піти з нами — це зайвий ризик. Зрештою, всі наші повинні знати, де ми, і хто ж їм скаже, як не ти? Я вернуся ще до ні-Фрітха. Сподіваюсь, ми обидва повернемось.
Кучма витріщив очі й люто насипався на П'ятого:
— Ах ти, нікчемний чорний жучок! Ти так і не навчився слухатися старших? Весь час тільки: «Я, я, я! Ах, у мене дивне відчуття в задній лапі, й тому ви всі негайно станьте на голову!» А тепер, коли ми влаштувалися в чудовій колонії, ти щосили стараєшся все зіпсувати! Та ще хочеш, щоб заради тебе важив життям один із найкращих наших кролів. Ти побредеш полями, як очманіла миша, а він піде няньчитися з тобою! Ну, то знай: я пориваю з тобою! А зараз я побіжу в колонію, всім розкажу про тебе, щоб і вони порвали з тобою. Не сумнівайся: всі начхають на тебе!
Кучма крутнувся і кинувся у найближчу дірку в живоплоті. В ту ж мить по той бік живоплоту зчинилася справжня буря. Хтось там бився, молотив лапами. В повітря злетіла паличка, тоді волога грудка злежаного листя снарядом пролетіла через дірку і впала біля Ліщини. Тамуючи бажання втекти геть, Ліщина й П’ятий нажахано перезирнулись. Який ворог напав на Кучму по той бік живоплоту? Не чути було ніяких криків — ні котячого шипіння, ні кролячого вереску, тільки тріскотіли гіллячки та наче хто з відчаю виривав із коренем траву.
Зібравши всю свою мужність і поборовши веління інстинкту, Ліщина змусив себе кинутися в прохід. П’ятий скочив за ним. Їхнім очам відкрилось жахливе видовище. Скрізь на гіллі висіло перетліле торішнє листя. А на оголеній, поритій глибокими борознами землі лежав на боці Кучма, звиваючись, дригаючи задніми лапами. Шию йому стягував зігнутий мідний дріт, що тьмяно поблискував у перших променях сонця. Нап’ятий, мов струна, дріт тягся через передню лапу до кілочка, забитого в землю. Гострий кінець дроту поранив йому шию, і краплини крові, темно-червоні, мов тисові ягоди, скочувались по його плечу. Боки його надсадно то здіймались, то опадали. Кілька секунд Кучма полежав, сапаючи. Тоді знов забився, засовався вперед-назад, аж поки задихнувся і стих.
Приголомшений жахом Ліщина вискочив з дірки живоплоту й присів поруч. Кучмині очі були заплющені, а губи розтяглися, ніби в посмішці, оголивши довгі передні зуби. Він прикусив спідню губу, і з неї теж крапала кров. Піна вкривала його щелепи й груди.
— Тлайлі! — тупнувши лапою по землі, заговорив Ліщина. — Слухай, Тлайлі! Ти в пастці — у пастці! Як тобі допомогти? Ну, згадай, чого вчили у Оуслі?
Задні лапи Кучми знов слабко забились, він опустив вуха й розплющив очі, що нічого не бачили. Потім голос його, глухий і тихий, пробився, булькочучи, крізь криваву піну в його роті:
— Оусла… не варто… кусати дріт. Вирити… кілочок!
Знов корчі струснули його, і він зашкріб кігтями землю. Земля й кров, неначе машкара, запеклись на його писку.
— П’ятий, біжи в колонію! — закричав Ліщина. — Приведи Ожину, Срібного, всіх! Швидше! Він помирає!
П’ятий швидше за зайця помчав лугом. Лишившись один, Ліщина спробував з’ясувати, з чого ж почати. Що таке «кілочок»? Він уважніше придивився до місива, що лежало перед ним. Кучма лежав на дроті, придавивши його своїм тілом. З-під нього дріт начебто йшов просто в землю. Ліщина напружено силкувався збагнути: що ж йому треба вирити? Одне він розумів: треба рити. Він почав розгрібати пухку землю, й за якусь хвилину його кігті зашкрябали по чомусь гладенькому й твердому.