Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

— Директриса-янгол, — прокоментував Богдан. — Це щось новеньке.

— Вона не янгол, а відьма, — похитала головою Ірка.

— Це вже трохи зрозуміліше, — погодився Богдан.

— Слухайте, може, після того, що я вам зараз скажу, ви й не захочете зі мною дружити, — рішуче заявила Ірка, спиняючись, — але я все одно маю вам це сказати. Я — так само.

— Тобто ти так само відьма? — уточнив Богдан.

Ірка ствердно кивнула.

— Зрозуміло. Ну, чого ж ми тут стовбичимо, біжімо, — скомандував він, припустивши далі.

— Ви що, навіть не здивувалися? — Ірка відчула себе трохи скривдженою. Розказуєш людям такі приголомшливі речі, а їм хоч би що!

— А чого нам дивуватися? — знизав плечима Богдан. — Адже про всіляке чаклунство вже он скільки книжок понаписувано, і фільми досить класні є. Я завжди знав, що це не може бути тільки вигадкою.

— А я через кота зрозуміла, — тихо додала Тетянка. — Він у тебе дуже… — вона зам’ялася, добираючи підходяще слово, — промовистий.

— У мене? — Ірка глянула на кінчик хвоста кота, що переможено стирчав десь під ногами: — Ти що, справді мій кіт? Ти мене шукав?

— Ще й як, — енергійно кивнула Тетянка. — Пригадуєш, ми з тобою розмовляли, ну, перед тим, як ти зникла? Наступного дня я чекала-чекала, а тебе все нема, тоді я сама до тебе пішла. Спускаюся — хтось плаче, тихо, але так, знаєш, ну просто нестерпно! — Тетянка струснула головою, не в змозі передати всю жалібність почутого нею плачу — Дивлюсь, а цей, — вона кивнула на кота, повзе по вулиці! Лапи не слухаються, падає, але повзе — і плаче! Не просто нявчить, а сльози, справжнісінькі!

Кіт із докором зиркнув на Тетянку — схоже, він уважав, що про мить його котячої слабкості дівчинка могла б і промовчати.

— До того ж, місцина там довкола була така дивна…

— Така місцина, що офігіти можна, — перервав Тетянку Богдан. — Я над слідами півдня просидів — ледь дах не поїхав. Відбитки твоїх кросівок і його лап, — він кивнув на кота. — А ще собачі й клаптики вовни — синьої. Для в’язання. І все це одне з одним билося! І вовна теж.

— Я тільки не зрозуміла, чому дах «ледь не поїхав»? — єхидно примруживши очі, поцікавилась Тетянка. — По-моєму, він уже в тебе давно… І взагалі, що ти там робив?

— Шукав Ірку, — не звертаючи уваги на глузування, відповів Богдан. — Я й вас із котом бачив, як ви по околицях лазили. Тільки я не зрозумів тоді, що ви теж шукаєте.

— Та я за цією твариною цілими днями лажу, мене наша класуха за прогули скоро знищить! — знову обурилася Тетянка. — Коли я його знайшла, то згадала, що ти запитувала про величезного кота. Притягла його додому — у мене батьки до тварин нормально ставляться. Він майже тиждень не міг ходити, а потім почав нишпорити містом. Я одразу й подумала: тебе шукає. Тоді я й собі — за ним назирці, якщо встежу, звісно. Довелося встановити цілодобове спостереження, хронічно через це не висипаюсь. А недавно він начебто зрозумів, де тебе шукати, полетів на всіх парах — і в дірку в паркані шмиг! Навіть не подумав, що я за ним не пролізу!