Запахи. Історія одного вбивці

Гренуй був зачарований цим процесом. Якщо щось у житті й викликало у нього захоплення — звичайно, ззовні не помітне, приховане, що горіло холодним полум’ям, — то це був саме такий спосіб з допомогою вогню, води і пари та хитромудрої апаратури виривати у речей їхню духмяну душу. Ця духмяна душа, ефірна олія, була тим найкращим і єдиним, що його в речах цікавило. Нікчемні залишки: квіти, листя, шкуринки, плоди, барви, краса, свіжість та інший непотріб його не обходили. Це була лише оболонка, баласт. Це викидалося.

Час від часу, коли дистилят ставав водянисто-прозорим, вони знімали перегінний апарат з вогню і, відкривши його, витрушували розварений мотлох. Він був безформний і безбарвний, наче вимочена солома, наче вибілені кістки маленьких птахів, наче переварені овочі, розлізлий і бридкий на вигляд сльотавий, усе в ньому втрачало свій первісний вигляд, ставало трупно-мерзенне, та ще й зовсім позбавлене власного запаху. Вони викидали цей мотлох через вікно в річку, потім закладали свіжі рослини і, добавивши води, знову ставили апарат на вогонь. І знову в перегонному кубі починало кипіти, і знову стікав руркою у флорентійську флягу живлючий сік рослин. Це тривало цілу ніч. Бальдіні підкладав дров, Гренуй стежив очима за флягою, аж поки надходив час поміняти її.

Вони сиділи на табуретках біля вогню, у полоні незграбного агрегата, обидва зачаровані хоча й з різних причин. Бальдіні насолоджувався палахкотінням вогню і червоними відблисками полум’я на міді, йому подобалося потріскування дров і булькання перегонного апарата, адже все було так, як колись. Це навіювало спогади та мрії. Він приносив з крамниці пляшку вина, бо жара викликала у ньому спрагу, а пити вино — це також було як колись. І він почав розповідати історії, яким не було кінця-краю, про те, що було колись. Про іспанську війну за спадщину, в якій йому довелося боротися з австрійцями; про камізарів, з якими він наганяв страх на Севенни, про дочку одного гугенота в Естерлі, яка геть підкорилася його волі, сп’янівши від запаху лаванди; про лісову пожежу, яку він тоді мало не роздмухав і яка могла б охопити весь Прованс, бо на той час саме дув пронизливий містраль; розповідав він і про дистилювання, знову і знову про те, як просиджував ночі за цією справою десь на луках, при світлі місяця, за пляшкою вина і під звуки цикад, про лавандову олію, яку він тоді отримував, таку чисту й насичену, що її прирівнювали до срібла; про своє навчання в Генуї, про свої мандрівні роки і про місто Грас, де є стільки парфюмерів, скільки в інших місцях шевців, і серед них є такі багаті, що живуть, мов князі, у розкішних будинках з тінистими садами й терасами і їдять у кімнатах, обшитих дерев’яними панелями, їдять з порцелянових тарілок золотими виделками та ножами і таке інше…