Вітер з Дніпра
- Автор: Донченко Олесь Васильевич
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вітер з Дніпра». Краткое содержание книги:
… Дід Галактіон бачив те страховище на власні очі. Воно висунуло чорну голову з води, позіхнуло, ніби ковальський міх, і знову пірнуло в глибину. Про цього загадкового водяника дід розповів хлопцеві, якого усі називали Бициком (а справжнє своє ім'я він і сам забув).
З того часу Бицик і вдень і вночі тільки й думав про невідоме чудовисько. Цілими днями сидів він на березі з величезною вудкою, шепочучи: «Ех, якби ж то впіймати!..» Як саме вдалося це зробити Бицику і що воно було за чудовисько, яких пригод зазнав Бицик та його друзі — винахідник водохода Павлик, колишній боягуз Євгешка, який став справжнім героєм, відважна Олеся та багато інших піонерів з буйнозеленого села понад Дніпром, дізнається читач з цієї веселої й захоплюючої книги.
— Євгешка! Ура Євгешці! — чує хлопчина захоплені вигуки. — Ой, вишка! Оце вишка!
Євгешка слухає, схилившись на поручні. Піонери сходять на вишку.
— Євгешко, а де ти дістав такої матерії?
Він хоче відповісти, але відчуває, як чудно крутиться йому голова, і ріка, обличчя хлопців, увесь світ тихо кудись пливе перед очима.
— Ну, Євгешо, ти тепер справжній піонер, — чує хлопець слова піонервожатого. Василь бере його за руку, міцно стискає її і враз із ляком, тривожно гукає:
— Друзі, що ж це? Євгешо! Євгешо!
Молоток вислизає з Євгешчиних рук, хлопчина по, вільно осувається вниз і падає. Безпросвітна темрява заступає йому світ.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
розповідає про веселе свято, про те, як хлопчика й дівчата прощались із своїм товаришем, і про те, як срібний птах урятував йому життя
Йосип Максимович негайно дав підводу, і Євгешку повезли в містечко, в лікарню. Нога в хлопця взялася синіми плямами, він пашів жаром і марив.
Довідавшись про ознаки хвороби, баби Бабарихи ледве не посварились. Одна з них була певна, що тільки розтирання ноги жовчю з білого голуба й може врятувати хлопця, але друга наполягала на тому, що жовч тут ні при чому, тут треба вжити настойки з дубової кори, з полину й дурману, і все це приправити загадковим Іван-коренем. Але через те, що ні тій, ні другій бабі не довірили лікувати Євгешку, вони хутко помирились і заспокоїлись.
Хоч як стурбувала хлоп'ят несподівана хвороба товариша, все ж вирішили свята не відкладати. Майже увесь колгосп, навіть баби й сиві діди прийшли на берег. Навіть старий-престарий дід Оверко, про якого ніхто в селі не знав, скільки йому років — чи сто, чи, може, й усі сто двадцять, — навіть і той зліз із печі і, спираючись на два ціпки, приплентався на свято.
Вишка була прикрашена прапорами, стояла струнка й червона, як макова квітка, червона, як полумінь, одягнена в ніжний і веселий кумач. Рівно о дванадцятій гримнув оркестр, і свято почалося. Оркестр був неабиякий. В його складі були величезна мідна труба, флейта, бубон і з півдюжини скрипок. У трубу дмухав на всю силу своїх легенів товстий зоотехнік Іван Іванович, і звуки з труби він умів видобувати надзвичайні, просто-таки неймовірні — такі басовиті, товсті, короткі. На флейті грав високий і худий, як сама флейта, птаховод Нил Нилович (то самий, що заочі його жартома звали Крокодил Крокодилович). Завгосп Дмитро Гаврилович бухав у бубон — діловито, по-хазяйському, як і личить завгоспові. Ну, а на скрипках грали: дядько Никін — коваль, молоді парубки Мехтодій і Сашко, бригадир Терентій Савчук і ще двоє парубків, а диригував оркестром наш добрий знайомий Венедикт Валентинович, колгоспівський поштар. Коротко кажучи, оркестр був чудовий, неповторний.
Головним розпорядником був Йосип Максимович. На вишці вже стояли Олеся, Павлик, Кузька, Пронька і кілька старших хлопців-комсомольців. Йосип Максимович підняв угору червоний прапорець, подаючи сигнал. Але враз на березі трапилась якась метушня, сміх, вигуки, веселі жарти. Розштовхуючи натовп, до Йосипа Максимовича підбіг Бицик. Він був розхристаний, розчервонілий і щасливий.
— Стривайте, стривайте! — зарепетував він. — Не стрибайте! Я той… Я впіймав сома! Сома впіймав! Не вірите? Ось він! Дивіться!
Радіючи з перемоги, Бицик обома руками високо підняв над головою великого чорного сома.
— Спасибі дідові Галактіону! На жаб'ячу ніжку спіймав! Смажену на баранячому лої! Ось він! Ось!
Але… вусатий велетень зробив раптом різкий рух і…
— Ой! Держіть його! Держіть!
Проте держати було вже пізно. Сом упав на пісок, майнув хвостом і зник у своїй рідній стихії. Оркестр гримнув туш, ляснули оплески, буйний регіт луною покотився по воді. Ошелешений Бицик витер рукою носа і тихенько сховався з юрбі.
— За зябра, треба було його за зябра, — прошамкав дід Оверко. — Коли б за зябра — не втік би…
Один за одним стрибали з вишки хлоп'ята — і «ласточкою», і «стрілою», і взагалі, хто як умів. Почали готуватись до запливу на швидкість. Олеся хвилювалась. Вона занепокоєно поглядала на Павлика. Павлик — єдиний серйозний супротивник, його не легко перемогти. Хлопчина помітив на собі ревнивий погляд піонерки і загадково посміхнувся. «Чого він посміхається? — подумала Олеся. — Напевне, переконаний, що перепливе мене».
Червоний прапорець майнув у повітрі. Олеся, Павлик і Пронька разом махнули руками, забулькала вода, глядачі посхоплювалися з місць, підбадьорюючи плавців вигуками. Як і чекала Олеся, Пронька незабаром відстав, але Павлик плив поряд, не здаючи жодного вершка. Олеся напружила всі сили, але й Павлик наддав, і піонерка побачила, що він уже на цілу голову випередив її. До неї долітали з берега хвилюючі крики й оплески: