Вітер з Дніпра
- Автор: Донченко Олесь Васильевич
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вітер з Дніпра». Краткое содержание книги:
… Дід Галактіон бачив те страховище на власні очі. Воно висунуло чорну голову з води, позіхнуло, ніби ковальський міх, і знову пірнуло в глибину. Про цього загадкового водяника дід розповів хлопцеві, якого усі називали Бициком (а справжнє своє ім'я він і сам забув).
З того часу Бицик і вдень і вночі тільки й думав про невідоме чудовисько. Цілими днями сидів він на березі з величезною вудкою, шепочучи: «Ех, якби ж то впіймати!..» Як саме вдалося це зробити Бицику і що воно було за чудовисько, яких пригод зазнав Бицик та його друзі — винахідник водохода Павлик, колишній боягуз Євгешка, який став справжнім героєм, відважна Олеся та багато інших піонерів з буйнозеленого села понад Дніпром, дізнається читач з цієї веселої й захоплюючої книги.
«Човен… Рятуй…» — шепотів Євгешка, налягаючи на весла. «Човен… Рятуй… Човен… Рятуй…» Так, так, треба рятувати. У човні вода. Нічого. Можна вичерпати воду. Можна подати йому весло. Ух, яка бистрина! Як важко стало гребти… Як важко…
— Па-авлику-у!.. — враз гукнув на повні легені?Євгешка. — Па-авлику-у!..
«У-у-у!» — відповіла далека луна.
Велично йшла могутня блакитна ріка. І ніде — нікого. Ні плями, ні чорної крапки. Затамувавши подих, з похололим серцем вдивлявся Євгешка в швидкі хвилі — чи не з'явиться ще раз над водою голова товариша, чи не майне де його темна, засмагла рука…
Велично йшла могутня блакитна ріка. Пролетіла над Євгешкою чайка. Наче граючись, вона випустила з дзьоба рибку і зразу ж знову підхопила її на льоту Рибка блиснула на сонці, як новенький гривеник.
Євгешка не пам'ятає, як він повернув до берега, як кинувся бігти. Очунявся він десь у верболозі, і перше почуття було — сльози. Все обличчя було мокре від сліз. Він біг і, мабуть, упав. Скільки він лежав отак у півзабутті? Повернула його до свідомості голосне стрекотання сороки. Сорока була десь тут недалеко, вона, певне, дуже збентежена поведінкою цього дивного хлопця, який упав і ось лежить нерухомо на піску.
Євгешка раптом підвівся. Щось міцно стискала рука. Глянув — весло. Виходить, що він біг з веслом, забувши залишити його там, біля човна. Недавно пережите з страшною яскравістю знову відновилось у свідомості. Він пошпурив весло в кущі і, не розбираючи стежки знову побіг. Йому раптом спало на думку, що Павлика ще можна врятувати.
Євгешка біг, не бачачи дороги, біг просто через кущі, біг навмання, але знав, що біжить до села. І зненацька стукіт сокири долинув до його слуху. Йому здалося навіть, що він чує веселу розмову й сміх. Він на мить зупинився й прислухався, а тоді круто повернув ліворуч.
Знову блиснуло широке лезо ріки і залитий сонцем піщаний берег. На березі юрба дітвори. Євгешка впізнав Кузьку й Наталю, Бицика, Проньку, піонервожатого Василя. Вони сміялись, вони страшенно голосно сміялись, і з цього сміху Євгешка зрозумів, що їм ще нічого не відомо.
Хлопець мав, напевне, незвичайний вигляд. Напевне, по його блідому обличчю вони побачили, що трапилось якесь лихо. Раптом стихли веселі голоси й сміх. Кузька покинув сокиру. Пронька й Василь перестали пиляти дошку.
«Вишку роблять», — майнуло в голові Євгешки. Він схопив Василя за руку.
— Павлик… Павлик утопився! — гукнув хрипко, і голос його був схожий на клекіт.
Євгешка думав, що зараз почнеться метушня. Хлопці кинуться до річки, з села бігтимуть люди, хтось ударить у залізну рейку, оповіщаючи тривогу. Але нічого цього не сталося. Василь похитав головою:
— Який жах! Але ти заспокойся, Євгене. Як це сталося?
— Я… я… Ми поїхали удвох… Човен… І я не допоміг йому… І я… я вдарив у лісі Олесю, а не Павлик…
— Ти? Чому ж ти мовчав?
— Я… я боявся…
Тут творилося щось дивне, незрозуміле. Піонери відвертали свої обличчя, затуляли їх долонями. Євгешці здалося, що вони сміються. Ні, вони плачуть… В Олесі здригаються плечі… І зненацька вона повертається до хлопця, і Євгешка не помічає на її обличчі жодної сльозинки.
— Навіщо ж ти мене вдарив?
— Я… я думав, що ти — не ти… Я злякався…
І знову хлоп'ята відвертались і голосно схлипували…
— Павлика вир закрутив… Павлик… — в розпачі повторив Євгешка, не розуміючи, чому ніхто з них не біжить, не б'є в залізну рейку, не гукає на допомогу.
Зненацька піонервожатий обома долонями взяв голову Євгешки й повернув її легенько вбік.
— Подивись туди. Павлик живий… Павлику, виходь!
Що це? Сниться? Ні, все діється насправді. Ось піонервожатий. І Пронька з ластовинням на носі. І підзорна труба його тут же…
З кущів вийшов Павлик. Він був у трусах, як тоді, коли впав у воду. Він вийшов з-за куща і, не глянувши на Євгешку, підійшов до Олесі.
— Чому покинули роботу, друзі? Водохід загинув, треба, щоб вишка була хороша. Ох, і шкода ж, Олесю, водохода! Серце щемить — віриш?
— Вірю, Павлику!
Коли б з-за кущів вийшов бегемот або іхтіозавр, або грім ударив з ясного неба, або Дніпро повернув назад — Євгешка не був би так уражений і ошелешений. Він протирав очі, він не вірив сам собі. Було чого дивуватися і вражатись. Євгешка бачив не бегемота і не іхтіозавра, а Павлика! Павлика! Розумієте, дорогі читачі? Павлик викликав більше вражіння, ніж доісторичний іхтіозавр!