Таємниця підземної галереї
- Автор: Колин Владимир
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Таємниця підземної галереї». Краткое содержание книги:
Основна дія розгортається в Констанці.
Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грунту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де знаходить рацію і скриню з радянськими грішми.
Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?
У місті точиться запекла боротьба проти фашистського гніту, якою керує підпільна група комуністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.
В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.
Твір користується великою популярністю в Румунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.
— Чи не потрібно вам наколоти дров? — спитав Агоп.
— Ні, синку, не треба, — відповіла Аделаїда, бо вона всіх, навіть дорослих людей називала хлопчиками й дівчатками. — А чому це ти мене питаєш?
— Та так, з цікавості, — мовив Агоп, якого давно вже ніщо не дивувало.
Аделаїда задумалась, її дитячі очі розширились.
— Дивно, — мовила вона. — Тобі ще про щось хочеться довідатись, хлопчику?
— Чи немає у вас чого-небудь попоїсти? — спокійно запитав Агоп.
Обманута в своїх сподіваннях, Аделаїда похитала головою.
— Який ти маленький, — мовила вона скрушно. І зачинила двері перед самим носом хлопця. — Ніхто мене не розуміє! Ніхто…
Агоп знизав плечима і спустився сходами. Біля басейну побачив дідуся, що кохався в метеликах.
— Мені б не хотілось, щоб ти про мене погано подумав, — заговорив до нього Заня. — Та коли тобі потрібна скромна поміч, я… — і подав хлопцеві асигнацію.
— Мені все згодиться, — сказав Агоп, беручи гроші. — Дякую! Велике спасибі! Якщо вам потрібно щось принести чи наколоти дров, то…
— Дуже жаль, — відповів збентежений Заня, — але зараз не треба… Може, зайдеш іншим разом…
Агоп відчув жаль до старого, який наче пробачався за свою подачку. І в пориві великодушності, знаючи професорову пристрасть, вирішив віддячити йому.
— Коли хочете, можете показати мені свої метелики! — мовив поблажливо хлопець.
— Вони тобі справді подобаються?.. А втім, хто може бути байдужим до них! Ти хороша людина, — радісно відказав Заня. І, взявши Агопа під руку, повів показувати свої дорогоцінні колекції. Вступивши до кімнати, зачинив двері, щоб їх ніхто не потурбував.
12. “УВАГА! УВАГА!”
Султана жила ніби в чудовому, чарівному сні. І якби хтось сказав їй, що оці важкі роки увійдуть в історію як роки найболючіших жертв, що їх мало людство, дівчина здригнулася б від жаху, а то й прогнала б з очей того, хто спробував би переконувати її в цьому.
Досі шинок для неї був тюрмою. А тепер Султана навіть полюбила корчму, бо в ній познайомилася з Павлом; Чунту, якого завжди боялася, почала шанувати як справжнього батька за те, що він підтримує її в коханні, навіть до Горе ставилась з приязню, як до Павлового друга.
— Скажу Горе, щоб уже не приходив сюди, — висловила вона якось уголос своє бажання.
Та Павло докорив їй:
— Чому? Він хоч і меле язиком, як зіпсований млин, а насправді нещасний і багато натерпівся. Не засмучуй хоч ти його. Побачить, що ми кохаємо одне одного, і зостанеться нашим другом.
Для Павла все було зрозуміло. Та Горе не знав, що Мунтяну приходить в “Добруджу” ще й задля того, щоб ближче узнати його.
— Чого це тобі вліз у душу отой Павло? — спитав якось перукар Султану. — Хіба було погано, коли ми ходили в кіно, замовляли в “Еліті” по тістечку і любо розмовляли? Чудовий то був час, Султано’
— Хіба я знаю… — відповіла дівчина двозначно.
Вона не хотіла, щоб Горе ображався на Павла, через те й не сказала нічого. Та перукар добре все розумів. Відколи Заня повідомив йому, що приходив якийсь Іонеску, пан з чорною бородою, Горе став недовірливим. Не зумів дізнатися, хто був отой дивний приятель, але помітив, що книжечка з піратом на обкладинці зникла. Павлові про це нічого не сказав, боявся, що той докорятиме, однак увесь час був насторожі. Один кінчав роботу в перукарні, другий у майстерні, і часто приходили до шинку майже водночас. Та іноді траплялось, що Горе не заставав Султани.
— Вийшла кудись з Павлом, — говорив тоді Чунту з-за прилавка. — Він же встиг сьогодні раніше…
Шинкар завжди кидав дошкульне слівце, яке штрикало в серце гострим ножем. Павлові теж нашіптував, що Горе дуже зачастив до них. Прийде, мовляв, і грає на мандоліні, все розважає людей.
— Тільки й радості в бідолашної дівчини, — зітхнув Чунту. — Побачив би ти, як вона слухає його пісні, стоїть, наче зачарована…
Павло змінював розмову і просив розповісти про той випадок, що трапився в “Якорі” з його братом. Тоді Чунту починав верзти нісенітниці. Говорив про запеклі бійки, про те, як Сава Барбосу кусав непокірливого вантажника зубами або плів щось про щедрість моряків, які пропивали в корчмі всю свою платню і одяг. Іншим разом починав згадувати приємні дні, коли вони перевозили контрабандою шовк, килими та “білий товар”, опіум, і не забував відзначити, нібито й брат Павла був причетний до того. Чунту згадував Грігоре і в зв’язку з шаленими бійками, такими ж кривавими, за його висловом, “які бувають у фільмах”. Брат фігурував завжди і в розповідях про контрабандистів, про сварку вантажників, про пиятику моряків, тож Павло вже нічого не розумів з цього базікання і, кінець кінцем, припиняв розмову. Він виходив з Султаною і прямував до скель на пляж Татайя, туди, де вони були першого разу.