Таємниця підземної галереї
- Автор: Колин Владимир
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Таємниця підземної галереї». Краткое содержание книги:
Основна дія розгортається в Констанці.
Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грунту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де знаходить рацію і скриню з радянськими грішми.
Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?
У місті точиться запекла боротьба проти фашистського гніту, якою керує підпільна група комуністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.
В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.
Твір користується великою популярністю в Румунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.
Таким чином, резидент “чесно” висловив Фаніці те, в чому тільки сам собі й признавався. А проте його, сповненого ненависті до всього, захопила гра з душею людини, яка попалась йому в руки. Знав, що розписка зостанеться в нього і ні в якому разі не стане компрометуючим документом, бо, щоб викрити справжніх ворогів Антонеску, резидент мав право вдаватися до будь-яких хитрощів. Та й необов’язково йому дотримувати свого слова. Якби через непередбачені обставини припинився наступ Радянської Армії або коли б з’явилась серйозна надія на здійснення планів Черчілля, то він не завагався б стратити Фаніку. Резидентові хотілося тільки виграти час. Найкраще було б, звичайно, вирвати цей папірець, а тоді позбутися котельника. Ніхто ж не притягне його до відповідальності за зникнення людини, яка сама посвідчила своє звільнення.
Залишалась тільки гра, приємність погасити вогники у веселих очах цього робітника, який ще, впевнений у собі, знаходить сили жартувати. Клонару міг зробити з нього блазня, міг вбити, переламати йому хребет, щоб цей комуніст усе своє життя повзав, а не ходив. Міг зробити його слугою, рабом. Це тільки гра….
Але хто з ким буде тепер гратися? Котельник сплутав усі карти. Цей в’язень помітив страх і вагання в очах резидента, в яких нікому в світі ще не доводилося щось побачити. І Клонару почував себе ніяково перед ним, Сабеу Штефаном… Нагода і після війни гладити Рекса безнадійно пропала…
— Гаразд, — мовив резидент. — Зостанемося в цій чорній кімнаті.
Голос його прозвучав сухо і офіціально.
Фаніка лежав на долівці вже в іншій камері, де не поставили навіть дощаного ліжка, і наче летів у прірву. Зовсім не відчував свого тіла, біль немовби вщух. Очі були розплющені, але нічого не бачили. Навколо темрява. А він, легенький, як пір’їна, лине в темряві
Пригадував, як борсався на кам’яному столі, як металеве пруття стискало йому руки, ноги, груди. Тепер уже розумів, навіщо там понавішували на стінах оте дерев’яне, залізне і ремінне причандалля. Але знав і те, що він виявився твердішим за камінь. Здавалось, його закривавлене тіло зосталося там, на холодній плиті. Фаніка наче линув у темряві.
“Після війни, — говорила йому вдома Марія, — ми поїдено в гори…”
Марія десь там… Він дуже любить її, та тепер його дружина далеко-далеко, і голос її долинає здаля, із світу, осяяного сонцем і хвилями, заповненого радістю і людьми. Колись і він жив там. А тепер він лине в повітрі…
“Кармен” плавав під червоним прапором”, — казав Павло.
Та Фаніка знав це й сам. Пам’ятав і те, як разом там, за цвинтарем, перерізали провід од німецьких прожекторів. Тупі ножиці не слухалися, а вартовий усе наближався… Хіба це можна забути? Але ті, з чорної камери, нічого не узнають. В’язень згадав їхню лють. Знову побачив, як вони, мерзенні і нікчемні, метушаться біля кам’яного столу і все допитують. Не довідаються ні про що. Фаніці на якусь мить здалося, що він підіймається вгору, наче цигарковий дим. Линув у туманній тиші, із знівеченим посинілим тілом, яке вміло мовчати. Павло, і Балабан, і Шербан, і Лука, і багато-багато інших побачать кінець війни, вони йтимуть вулицями з бойовою піснею “Вперед, до рішучого бою!” Без нього співатимуть. Без нього? А хто ж ото несе прапор?
— Я, — промовив уголос Фаніка.
Проте знав, що він далеко, там, куди пісня не може долинути. І вже підносились гори, не ті, про які мріяла Марія, а гори мовчання.
11. ДРУГ ЧИ ВОРОГ?
Упевнившись, що за ним не стежать, Павло попрямував до Анадолкіой. Здалеку в заграві сонця побачив високий мінарет мечеті Джюма та балкончик, з якого мулла закликав правовірних на молитву. Опинившись на немощених вулицях, таких самих, як і ті, де він проходжався недавно з Султаною, юнак знову згадав дівчину, що так несподівано увійшла в його життя, і посміхнувся. Здалеку, з рівнини Берегану, повівав вітерець, пестив його лице і линув далі до моря, як спрагла, людина спішить до прохолодної води. Дерева пообіч вулиці нагинали своє віття, шелестіли листям.