Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
«Історія ГУЛАГу» (Пулітцерівська премія 2004 р.) — перша систематична праця, присвячена хронології, причинам та наслідкам розвитку репресивного апарату Радянського Союзу і системи концентраційних таборів як його складової. На основі фактів автор доводить, що система радянських карально-трудових таборів була небаченим за своїми масштабами і жорстокістю інструментом експлуатації, гноблення і винищення комуністичною владою народів Радянського Союзу. Енн Епплбом спирається як на вже відомі опубліковані свідчення, гак і на результати власної великої дослідницької праці в архівах колишнього Радянського Союзу. Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Хоча вони продовжували боротися за свої права, продовжували надсилати листи за кордон, продовжували відстукувати повідомлення одне одному через тюремні стіни і продовжували голодування, більшовицька пропаганда заглушувала протести соціалістів. У Берліні, Парижі та Нью-Йорку старі товариства допомоги в’язням почали стикатися з труднощами при збиранні грошей[206]. «Коли відбулися події 19 грудня, — писав один в’язень до друга за кордоном, маючи на увазі розстріл шести в’язнів 1923 року, — нам суб’єктивно здавалося, що "світ здригнеться" — наш соціалістичний світ. Але виявилося, що він не помітив соловецьких подій, а потім у трагедії зазвучав сміх»[207].
На кінець 1920-х років політичні в’язні-соціалісти більше не мали свого унікального статусу. Вони ділили камери з більшовиками, троцькістами і звичайними злочинцями. У наступному десятилітті політичні — чи, точніше, «контрреволюціонери» — будуть розглядатися не як привілейовані в’язні, а як в’язні нижчої категорії — такі, що перебувають у тюремній ієрархії нижче за кримінальних злочинців. Вони більше не були громадянами, наділеними тими правами, які самі захищали. Вони цікавили тюремників лише тією мірою, якою були здатні працювати. І тільки доти, доки вони могли працювати, їм давали достатньо їжі для того, щоб залишатися живими.
Розділ 3
1929: ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ
Коли більшовики прийшли до влади, вони були м’якими і поблажливими зі своїми ворогами… ми почали з помилки. Така поблажливість була злочином проти трудящих класів. Скоро це стало очевидним…
Йосип Сталін.[208]
20 червня 1929 року в маленькій гавані під Соловецьким кремлем кинув якір пароплав «Гліб Бокий». Згори на це дивилися сповнені передчуттів в’язні. Замість мовчазних виснажених засуджених, які зазвичай сходили з палуб «Гліба Бокия», берегом ішли, гомонячи й жестикулюючи, здорові енергійні чоловіки, серед них була і одна жінка. На зроблених того дня знімках більшість членів цієї групи, як здається, у формі: серед них кілька провідних чекістів, зокрема і сам Гліб Бокий. Один з них вищий за інших і з пишними вусами, вбраний простіше, на ньому робітнича кепка і звичайне пальто. Це — романіст Максим Горький.
Одним із в’язнів, котрі дивилися у вікно, був Дмитро Ліхачов, він також упізнав декого з інших пасажирів: «Можна було побачити горбок, на якому довго стояв Горький разом з дивним на вигляд чоловіком у шкірянці, шкіряних бриджах, високих черевиках і шкіряному кашкеті. То була невістка Горького, дружина його сина Максима. Вона була одягнена, очевидно, в те, що, на її думку, було вбранням справжньої "чекістки"». Потім група залізла на монастирську коляску, запряжену «Бог знає звідки добутою конякою», і вирушила на екскурсію островом[209].
Як добре знав Ліхачов, Горький не був звичайним відвідувачем. У цей момент свого життя Горький був найпрославленішим і найзнаменитішим блудним сином більшовиків. Переконаний соціаліст, близький до Леніна, Горький, незважаючи на це, виступав проти більшовицького перевороту 1917 року. В подальших статтях і виступах він пристрасно засуджував переворот і терор, що прийшов за ним, говорячи про «божевільну політику» Леніна і «помийну яму», на яку перетворився Петроград. Зрештою 1921 року він емігрував — поїхав до Соренто, де спершу продовжував писати гнівні послання до друзів.
