Крадійка книжок

— Знаєш мій акордеон? — спитав тато і почав свою оповідь.

Він розповів про Першу світову війну, Еріка Ванденбурґа і відвідини його дружини.

— Хлопчик, який тоді зайшов до кімнати, зараз спить нагорі. Verstehst? Розумієш?

Крадійка книжок сиділа і слухала історію Ганса Губерманна. Він присвятив їй добру годину, а тоді настав момент істини, який потребував такої очевидної і необхідної вступної лекції.

— Лізель, уважно мене послухай. — Тато поставив її на ноги і взяв за руку.

Обоє стояли обличчям до стіни.

Темні обриси і практика словописання.

Тато міцно стискав її пальці.

— Пам’ятаєш день народження фюрера — коли ми поверталися додому після багаття? Пам’ятаєш, що ти мені пообіцяла?

Дівчинка підтвердила. Стіні вона сказала:

— Що я збережу таємницю.

— Саме так. — Між тінями, що трималися за руки, розсипалися виведені фарбою слова — вони сиділи у них на плечах, примостилися на головах, звисали з рук. — Лізель, якщо ти кому-небудь розкажеш про чоловіка нагорі, ми всі вскочимо у велику халепу. — Він ішов по лезу ножа: йому треба було налякати дівчинку, щоб вона нікому не проговорилася, і водночас заспокоїти, щоб вона не дуже хвилювалась. Тато частував її реченнями і спостерігав за реакцією своїми металевими очима. Відчай і безтурботність. — Щонайгірше — нас із мамою заберуть. — Ганс справді переживав, що переступить межу і налякає її до смерті, але він розрахував ризик, і краще трохи переборщити з дозою страху, ніж трохи не додати. Згода дівчинки має бути цілковитою і непорушною.

Наприкінці Ганс Губерманн глянув на Лізель Мемінґер і переконався, що вона уважно його слухає.

Він навів їй перелік наслідків.

— Якщо ти кому-небудь розкажеш про того чоловіка…

Вчительці.

Руді.

Немає значення кому.

Головне, що за будь-кого з них тебе буде покарано.

— Для початку, — сказав він, — я заберу усі твої книжки, одну за одною, і спалю їх. — Це було безсердечно. — Я вкину їх у пічку або в камін. — Він, звісно ж, поводився як тиран, але це було необхідно. — Зрозуміла?

Потрясіння було таким сильним, що пробило в ній дірку — дуже охайну, дуже чітку.

Навернулися сльози.

— Так, тату.

— Далі. — Він мусив бути суворим, хоча це й вимагало неабияких зусиль. — Вони заберуть тебе від мене. Ти цього хочеш?

Тепер вона плакала, по-справжньому.

- Nein.

— Добре. — Він ще сильніше стиснув її руку. — Вони заберуть того чоловіка, що нагорі, а може, й маму і мене… і ми більше ніколи, ніколи не повернемось.

І це подіяло.

Дівчинка почала нестримно схлипувати, і Гансу до смерті закортіло притягнути її до себе і міцно обійняти. Але він стримався. Натомість він присів навпочіпки і подивився їй просто у вічі. І вивільнив свої найтихіші слова.

- Verstehst du mich? Ти мене зрозуміла?

Лізель кивнула. Вона не припиняла плакати і зараз, переможений, зламаний, тато обійняв її, у розфарбованому повітрі і керосиновому світлі.

— Я зрозуміла, тату. Справді.

Її голос зарився в його одяг, і вони декілька хвилин так простояли — Лізель зі здушеним диханням і тато, що гладив її по спині.

Коли вони піднялися нагору, то побачили на кухні маму — вона сиділа, самотня і замислена. Вона помітила їх, підвелася і кивнула Лізель, щоб та підійшла, — Роза розгледіла уже підсохлі струмочки сліз. Вона притягнула дівчинку до себе і здушила її у своїх звичних незграбних обіймах.

- Alles gut, Saumensch?

Вона не потребувала відповіді.

Усе було добре.

Втім, усе було жахливо.