Блакитне мереживо долі

— Що ти знайшов? — запитала Еббі.

Він поставив пакунок на стіл.

— По-перше, його нянька — стара жінка, — почав розповідати він. — Її номер був приклеєний скотчем до телефону. Судячи з голосу, вона занадто стара, щоб доглядати малу дитину. По-друге, вона не знає інших родичів і точно не знає, де його мати. І сказала, що навіть не хоче цього знати і що дитині було краще без неї.

— А якісь інші номери телефону були?

— Так. Лікаря, дантиста і будівельної фірми Вітшенків.

— І жодного виходу на матір? — запитала Еббі. ― Навіть на той випадок, якщо щось трапиться?

— Еббі, люба, вона ж подорожує.

— Ага! Подорожує, скажеш таке!

У пакунку Ред приніс одяг, який вдалося знайти у будинку, дві пластмасові машинки і деякі папери: банківські документи і свідоцтво про народження Дуґласа.

Еббі взяла аркуш.

— Дуґлас Алан О’Брайан, — прочитала вголос вона. — «Батько: Лоуренс Дональд О’Брайан. Мати: Барбара Джейн Еймс».

Вона подивилася на Реда:

— Вони, що, не були одружені?

— Вона могла і не змінювати прізвище, — зауважив Ред.

— Восьме січня тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого. Дуґлас відповів правильно, йому два роки, навіть не розумію, чому мені здалося, що він старший? — говорила Еббі сама до себе. — Можливо, через те, що він такий самостійний для свого віку.

— Що будемо робити? — спитав її Ред.

— Уявлення не маю! — відповіла Еббі.

— Телефонувати у соціальну службу?

— Боже збав! — вигукнула дружина.

Ред здивовано подивився на Еббі: вона ж працівник соціальної служби, дивно.

— Чекай, я розігрію тобі вечерю, — відповіла жінка, і це був знак того, що певний час розмовляти на цю тему не можна.

Усі діти полягали спати. Дженні після слів «на добраніч» тихенько промовила: «Може, ми його залишимо?». Але дівчинка розуміла, що дорослі навряд чи відповідатимуть на таке питання. Інші двоє дітей не згадали про малого. Ред з Еббі залишились удвох. Чоловік усе-таки зробив слабку спробу повернутися до теми.

— Люба, слухай, я вважаю, що у Лоуренса повинен бути хоча б якийсь родич.

Однак Еббі лише відповіла:

— Щось я так втомилася, дуже хочеться спати.

На цьому розмова була завершена, і Ред замовк.

Наступного дня була субота, уся сім’я вже прокинулася, а Дуґласу дозволили спати стільки, скільки він хотів. Він прокинувся пізніше за Аманду, яка була соньком, як і всі підлітки. Еббі сказала всім: «Нехай він поспить, бідолашний».

Вона нагодувала всю родину, а сама навіть не присіла — бігала від плити до столу, і коли діти поснідали, діловито промовила: «Що ж, тепер підіть усі разом погуляйте з собакою».

— Нехай піде Дженні і Денні, — швидко відказала Аманда, — я запросила Патрицію у гості.