Блакитне мереживо долі

— Розумієш, я не знаю, що з ним робити, хлопчина мовчить, один із робітників привів його до мого кабінету і він сидить на стільці.

— Гаразд, — сказала Еббі.

— Люба, вибач, але я не можу розмовляти довго. Ти зможеш приїхати?

— Добре, я приїду.

Еббі посадила Денні у машину і поїхала на роботу до Реда. Денні на той час було чотири роки, він почав ходити до дитсадка на півдня. Еббі під’їхала і побачила, як Ред виносить маленького хлопчика на одній руці. Було важко не помітити, що хлопцю це не подобалося. Він був дуже самостійним і йому не припало до вподоби, що його несуть на руках. Еббі подивилася на малого, і хоча він повністю відповідав описам Реда, аж до завеликої куртки, її все одно вразив його кам’яний вираз обличчя.

— Привіт! — добродушно сказала вона, коли Ред нахилився, щоб посадити хлопця у машину. — Як справи, Дуґласе? Мене звати Еббі, а це Денні.

Хлопчик тихо сів на заднє сидіння і мовчки втупився поглядом у свої коліна. Денні, який сидів поруч, нахилився до нього, намагаючись його роздивитися, але той жодним чином не відреагував.

— Після зустрічі я поїду у лікарню, — сказав Ред Еббі, — дізнаюся, як справи у Лонсама і запитаю, як зв’язатися з нянею. Люба, я тобі дуже вдячний, обіцяю, це ненадовго.

— Не хвилюйся, ми добре проведемо час. Правда, хлопці? — запитала Еббі, але Дуґлас продовжував мовчати.

Ред зачинив дверцята машини і відійшов, щоб дружина від’їхала, а потім помахав і пішов назад до будівлі. Еббі поїхала додому з двома хлопчиками на задньому сидінні.

Удома вона зняла з Дуґласа його стару червону куртку і приготувала хлопцям маленький перекус: банан і крекери у формі звірів. Обидва сиділи за маленьким дитячим столом у кутку кухні, Денні смачно хрумкотів печивом, а Дуґлас уважно розглядав кожен крекер, а потім відкушував якусь його частину, а від банану відразу відмовився.

— Дуґласе, хочеш соку? — запитала Еббі.

Після паузи він заперечно похитав головою. Він досі не сказав жодного слова.

Потім Еббі дозволила хлопцям подивитися дитячу програму по телевізору, хоча ніколи раніше не дозволяла. Кларенс на той час був ще цуценям, тому Еббі вирішила впустити його в будинок до дітей. Вона відчинила двері, і собака з радісним скавучанням підбіг до малюків і почав лизати їм обличчя. Спочатку Дуґлас відхилився, проте собака йому сподобався, тож Еббі вирішила не втручатися.

Дівчата, повернувшись зі школи, дуже зацікавилися хлопчиком і відразу потягли його до своїх кімнат. Вони шукали для нього іграшки, намагаючись привернути увагу хлопчика, і ставили багато питань солодкавими голосами. Однак малий постійно дивився вниз і нічого не відповідав. Майже весь час він провів із собакою, ставлячи йому на голову маленькі іграшки.