Прерії Арктики

— Сідайте в бот, — сказав я Преблу й Біллі, — ходи до нас, Уїзо!

Ми вчотирьох сіли в бот, де були всі запаси, і відштовхнулися від берега. Скільки часу треба було команді, щоб отямитися, сказати складно, хто каже дві, а хто — одинадцять секунд. Матроси наввипередки бігли за ботом і один за одним стрибали на борт.

Промивини розширювали вігвамними жердинами — Біллі з Преблом пробивали шлях ботові, стоячи на носі, ми з Фрісеєм працювали на кормі. За півгодини ми пробилися крізь крижину та вийшли у відкрите озеро.

Коли ми причалили до берега для першої вечері, повз нас пробігла пухнаста грудочка на двох рожевих лапках — сірничках, і відразу стривожена матуся-уліт кинулася рятувати маля. «Відважний» Больє відразу схопив ціпок, щоб прибити пташеня.

— Не смій!!! — крикнув я тоном владики неба, землі, морів і всіх тварин, які на них живуть, але не встиг би вберегти пухнасту грудочку від лиха, якби маля не зникло у воді. Пташеня зринуло за два кроки від нас і попливло, по черзі показуючи хвостик то нам, то озеру. Я не знав раніше, що уліти вміють пірнати.

Десь о восьмій вечора ми почали видивлятися місце для ночівлі й шостої за рахунком трапези. Але тут острови — єдиний порятунок від покинутих собак — були голі, а береги або скелясті, стрімчасті, або безлісі, і ми продовжили свій шлях.

Зробили зо дві невдалі спроби вибратися на берег, аж поки індіанці не згадали, що всього за милю звідси тече Індіанська Гірська ріка (Дер-шет-тессі), а там поруч — село їхніх друзів. Мене тішила можливість пропливти хоч одну зайву милю. Потім команда дружно схопила рушниці та заходилася пуляти в повітря, щоб у селі дізналися про наше прибуття. Незабаром побачили ми й селище. Стрілянина тривала, на неї відповідали з села. Індіанці дуже злиденні, а кожен патрон коштує п’ять-шість центів, так що вся ця вистава обійшлася їм приблизно у два долари. Підпливаючи до берега, ми побачили, що все населення висипало нам назустріч. Раптом мої веслярі зашепотіли: «Дивіться, білі!»

Ними виявилися знайомий мені американець зі Сміт-Лендінга, якому я розрізував нарив на руці, та його супутник-англієць; обоє вели тут розвідку на мідь і золото.

— У мене все гаразд, — сказав американець, простягаючи руку з моєю міткою, і ми обмінялися дружнім рукостисканням.

На березі багато індіанців пропонували м’ясо в обмін на тютюн. Схоже, вони страждають тютюноманією. За «тзел-тві» вони готові дати будь-яку ціну. Без їжі індіанці можуть прожити довго, без тютюну життя для них стає нестерпним. Вони запропонували нам весь свій продовольчий запас — сушене м’ясо двох оленів карибу — чудовий поживний концентрат за півфунта поганого смердючого тютюну.

За два тижні, запевняли вони, у горах буде багато оленів. На жаль! Їхнє пророкування не справдилося.

Провідником в американця був Сузі Кінг Больє — він добре знав місцевість і дав нам важливі настанови. За його словами, цього року самки карибу, як завжди, пішли на північ, а самці не подалися за ними вслід — зима затяглася, і вони вирішили не залишати рідні місця; на озері Артиллері їх сила-силенна.