Прерії Арктики
- Автор: Сетон-Томпсон Эрнест
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-04-7
- Переводчик: Андрій Рябоконь
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Прерії Арктики». Краткое содержание книги:
До Скелястого острова припливли вже вночі після численних зупинок. Мої веслярі повертають до берега щоразу, коли їх долають сумніви, та готують чергову трапезу (з моїх запасів), а сумніви долають їх кожні дві години.
Вони харчуються окремо, у них свій кухар. Біллі готує для Пребла, Уїзо та мене. Команда постійно бурчить через їжу, і це вражає: ніколи в житті вони не харчувалися так добре. Продукти різноманітні, і кожен їсть, скільки хоче.
Сьогодні зупинялися для підкріплення сил шість разів і здолали 17 миль, з них сім ішли на веслах, десять — під вітрилом.
18 липня. Покинули Скелястий острів о шостій п’ятдесят п’ять ранку. Не міг змусити веслярів піднятися раніше. Дув легкий вітерець, і ми йшли під вітрилом, потім вітер ущух. Настав повний штиль. Ніколи раніше я не усвідомлював, який він огидний.
Висадилися о дев’ятій п’ятнадцять на одному з незліченних, безіменних, не позначених на карті островів. Гама кольорів тут дивна. Червоні граніти поцятковані жовтогарячими та чорними плямами лишайників, земля вистелена строкатим килимом ягелю. На ньому виділяються «клаптики» ломикаменю (Saxifraga), трапляються й довгі повзучі рослини, яловець, мучниця та інші представники царства Флори… Дерева на острові: верба, береза, ялина — своєрідні та мальовничі. Блакитне небо й озеро створюють їм чудове тло.
19 липня. О сьомій тридцять на затоці з’явилася пара диких канадських гусей. Наші хлопці видали тріумфальний крик і рвонули до них на пірозі так, ніби побачили лютих ворогів. Я не надавав цьому значення, поки не помітив, що гуси не летять геть — і раптом я зрозумів, що вони прикривають своїх дітей — та запізно. Зчинилася безладна стрілянина з дробовиків та вінчестерів, і ось одна шляхетна голова впала на воду, за нею — друга… Знову стрілянина, вигуки, і за кілька хвилин загинули обоє малюків…
Я не мав сили, щоб зупинити веслярів. Вони завдають мені чимало прикрощів у моїх справах, а вже полювання вважають своєю особистою справою. Вони б убивали, убивали, убивали все живе, що трапляється їм на шляху. Звинувачувати їх складно: вони живуть полюванням, і всіх чотирьох застрелених птахів з’їли з потрухом, але як це жорстоко — скористатися батьківською відданістю, щоб знищити всю родину, адже, зрештою, в нас було м’ясо.
20 липня. За півтори години по полудні вперше після мертвого штилю піднявся, ліниво потягаючись, легкий вітерець. Ми зраділи та з душевною наснагою підняли вітрила. Хлопці згорнулись калачиком і відпочивали — всі, крім Больє. Він витяг свою скрипку та тішив нас піснями «Чекаючи на Кемпбеллів» і «Життя на океанській хвилі» — рівень виконання можна собі уявити, зважаючи на його музичний слух і стан інструмента. Коли скрипка не використовується за призначенням, вона валяється на палубі разом із кухонним начинням, відкрита всім штормам. Ніхто не боїться, що інструмент може стати непридатним.
О сьомій вечора знову встановився штиль. Ми йшли на веслах годину, поки не досягли острова Ет-тен — здолали ще дві милі, а всього за день — тридцять дві. Не хотілося робити зупинку, але команда запевнила мене, що гребтиме й у неділю, якщо я дам їй зараз перепочинок.
— А підніметься вітер — відразу продовжимо шлях, — обіцяли вони.
О десятій вечора я вже вкладався спати, хоча було видно, як удень. Раптом почув крики своїх індіанців, які закінчували сьому трапезу за день:
— Попутний вітер!
Ми вже розбили табір, але вітер був благословенням неба, і не можна було втрачати таку нагоду. За лічені хвилини зняли намет і відпливли при надійному попутному вітрі. На жаль, за півгодини влігся його останній подув, і ми знову сіли на весла, вже об одинадцятій підпливаючи до найближчого острова.
Старий Уїзо звернувся до мене через перекладача Біллі:
— Завтра неділя, ми хотіли б відразу після сніданку влаштувати молитовні збори.
— Скажи йому, що я цілком схвалюю молитовні збори, — відповів я, — але якщо милостивий Бог пошле нам ранковий вітер, виходить, Всевишній велить вирушати в дорогу.
Думка була така логічна, що Уїзо відразу погодився.
Звичайно, вранці піднявся вітер, і ми після звичайного бурчання продовжили плавання.
Але о десятій двадцять вже знову ніщо не тривожило дзеркальної гладіні озера. Уїзо попросив у мене папір і олівець. Нашкрябав щось мовою чіпева, повернув олівець і втупив свій лоцманський погляд в обрій, бо стояв біля керма. За якийсь час він зім’яв папір і, думаючи, що я нічого не бачу, кинув паперову кульку за борт.
— Що це значить, Біллі? — запитав я пошепки.