Книга вигаданих істот
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-297-0
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга вигаданих істот». Краткое содержание книги:
Тварини цього виду не дають молока, і коли народжують, їхніх дитинчат годує самиця іншої популяції — велика, гарна й безмовна. Поки дитинча співучої тварини живиться молоком годувальниці, то й живе разом з її дитинчатами, прив’язане до неї. Та щойно вирісши, співуча тварина стає найчутливішою та найчарівнішою з-поміж усіх звірів і йде від своєї годувальниці. А та захоплюється її співом».
К. С. Льюїс «Переландра», 1949
Тварина, вигадана По
У надрукованій 1938 року «Повісті Артура Гордона Піма з Нантакета» Едгар Аллан По населив острови Антарктиди дивною, проте правдоподібною фауною. Так, у вісімнадцятій главі можна прочитати:
«Ми підібрали гілку з червоними ягодами, схожими на плоди глоду, та тіло якоїсь дивовижної земної тварини. Завдовжки три фути й заввишки шість дюймів, вона мала короткі лапи та гострі, наче вирізьблені з коралу, шарлахові пазурі. Її шерсть була гладкою, шовковистою та напрочуд білосніжною. Тонкий, як у щура, хвіст сягав півтора фута. Голова скидалася на котячу, окрім вух, що звисали, мов у собаки-шукача. Зуби були того ж шарлахового кольору, що й пазурі».
Не менш прикметною була й вода в тих південних краях:
«Спершу ми відмовлялися її пити, гадаючи, що вона гнила. Не знаю, як описати природу тієї рідини, кількома словами це неможливо. Вона стрімко плинула по будь-якій нерівній поверхні, але ніколи не здавалася прозорою, хіба що коли зривалася водоспадом. Якщо ж схил був незначним, вона нагадувала густий розчин гуміарабіку. Втім, то найменш прикметна її властивість. Вода ця не була безбарвною, однак і не мала певного кольору; її плин вигравав усіма відтінками червоного, як міниться шовкова тканина. Ми дали їй відстоятися в посудині й побачили, що рідина утворила окремі різнокольорові шари, які не змішувалися між собою. Варто було розітнути якийсь шар лезом ножа, рідина негайно з’єднувалася, і від ножа на ній не залишалося ані сліду. Коли ж лезо встромляли точно між двома шарами, ті відокремлювалися один від одного, а відтак з’єднувалися досить повільно».
Тварини Кулясті
Куля — найбільш домірне з-поміж твердих тіл, оскільки всі точки її поверхні рівновіддалені від центру. Через це, а також через її здатність обертатися навколо осі, нікуди не переміщуючись і не полишаючи своїх меж, Платон («Тімей»{227}, 33) схвалив рішення Деміурга, який надав Землі кулястої форми. Платон вважав Землю живою істотою і в «Законах» стверджував, що планети й зірки теж живі. Таким чином він додав до фантастичної зоології чимало кулястих тварин і картав дурноверхих астрономів, які не бажали розуміти, що коловий рух небесних тіл насправді довільний і самохітний.
Минуло понад п’ятсот років, і Оріген{228} в Александрії повчав, що ожилі праведники набудуть кулястих форм і покотяться у вічність.
За доби Відродження уявлення про Небо як живу істоту з’явилося знову, його висловив Ваніні{229}; неоплатонік Марсіліо Фічино{230} казав про волосся, зуби та кості Землі, а Джордано Бруно вважав планети великими спокійними теплокровними тваринами, обдарованими розумом і наділеними звичками. На початку XVII століття Кеплер{231} сперечався з англійським окультистом Робертом Фладдом{232} за першість в уявленні про Землю як про живе чудовисько, «чиє китове дихання, відповідно до його сну та неспання, спричиняє морські припливи та відпливи». Кеплер досліджував будову, харчування, колір і пам’ять цього чудовиська, його здатність уявляти й набувати різних форм.