Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Спогади про сосницьке дитинство прийшли до письменника як противага душевній муці, викликаній щоденними картинами страждань, — і стали його сповіддю перед вічністю. Довженко ще встиг побачити повість опублікованою: незадовго до смерті автора її надрукував журнал «Дніпро» (1956, № 3).
«Зачаровану Десну» написано за законами усної оповіді. Вона являє собою вільну комбінацію епізодів, сцен, картин, які, поєднуючись, створюють колоритний епос українського села на межі XIX і XX століть. Це один із небагатьох творів Довженка, які не призначалися для кіно. Він писався як «просто» проза, лірична повість. Проте на її стилі все одно позначився досвід Довженка — кіносценариста й режисера, який мимоволі вибудовував відеоряд, діалоги й полілоги, віддаючи позакадровий голос авторові, який згадує, роздумує, захоплюється, сперечається…
У «Зачарованій Десні» сивий художник зустрічається з власним дитинством, звідси — особлива інтонація елегійності, що органічно поєднується з патетикою і гумором. А в ліричних відступах автор мовби виходить «з-за куліс» — і тоді ми чуємо його «пряму мову». Нерідко це Довженкова полеміка з тими, хто намагався відібрати в нього право бути самим собою. «Мої редактори» — так називає О. Довженко своїх незримих опонентів. У заочній полеміці з ними він відстоює свої естетичні принципи, наполягаючи на тому, що «щастя бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах» не має жодного стосунку до «теорії» лакування дійсності. І це справді так, особливо якщо мати на увазі відповідну літратурну традицію, пов’язану як з неоромантичною «хвалою життю» в М. Коцюбинського, так і «романтикою вітаїзму» в М. Хвильового.
«Зачарована Десна» залишає відчуття якоїсь величезної життєвої сили, духовної снаги тих людей, серед яких виростає Сашко. Сашкові земляки — це і є український народ наодинці з Рікою життя. Якийсь він не випростаний ще, хоч у його поставі вже вгадується велич. Він ще не до кінця усвідомив себе, йому нелегко відповісти на питання: «Хто ми?» Але голос цьому німотному народові вже дано: мине час — і він говоритиме вустами, мистецькими кінотворами Сашка.
«Зачарована Десна» — твір максимальної внутрішньої свободи Олександра Довженка, митця, талантові якого навіть в обставинах сталінської неволі нерідко вдавалося розламувати залізобетонні канони «офіційного мистецтва».
© Володимир Панченко, літературознавець, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Зачарована Десна
В цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.
Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.
А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…
До чого ж гарно і весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як, зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.
— Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона.
Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю.
А малини — красної, білої! А вишень, а груш солодких, було як наїсися — цілий день живіт як бубон.
І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках.
А вздовж тину, за старою повіткою, росли великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібне птаство. Туди ми рідко лазили. Там було темно, навіть удень, і ми боялись гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся гадюки, так за все життя й не побачивши її ніде?