Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Застосування закону за аналогією у цих випадках має істотне значення, особливо з урахуванням того, що законодавець у ч. 3 ст. 2 МК не став слідувати логіці, яка диктує однакове визначення моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, коли цей момент визначено формулюваннями «з дня опублікування», «з певної дати (дня)», а послідував частині третій ст. 57 Конституції, яка виходить із неприпустимості того, щоб нормативно-правовий акт діяв з 0 годин з дня опублікування, а був оприлюднений пізніше, хоч би і в той же день. Отже, формулювання «з дня опублікування» має тлумачитись як «з 0 годин дня, наступного за днем опублікування», а не як «з 0 годин дня опублікування». Якщо ж нормативно-правовий акт набирає чинності з дати, на яку в ньому зазначається, то він починає діяти з 0 годин цієї дати, а не з 0 годин наступного дня.

Численні положення Цивільного кодексу надають сторонам цивільно-правового договору право відмовитися від нього (див., наприклад, ст. 665, 666, 692, 695, 848, 879 ЦК тощо). Виникає потреба встановити, з якого моменту такий односторонній правочин (заява про відмову від договору) тягне передбачені ним цивільно-правові наслідки (припинення договору). Актами цивільного законодавства, які б поширювались на всі види цивільно-правових зобов’язань, це питання не вирішується. У Цивільному кодексі це питання вирішується тільки стосовно відмови наймодавця від договору найму. Відповідно до ч. 2 ст. 782 ЦК у разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору. Із цього законодавчого положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким на інші відносини цей спосіб визначення моменту, з якого договір вважається розірваним, поширюватись не може. Але застосування цього правового припису означає, що відповідні відносини залишаються неврегульованими. З метою подолання правової невизначеності слід зробити висновок про те, що у таких випадках слід застосовувати ч. 2 ст. 782 ЦК за аналогією всупереч правовому припису, що непрямо випливає із цього законодавчого положення та виявляється при тлумаченні висновком a contrario. Отже, і в усіх інших випадках, коли стороні цивільно-правового договору надається право шляхом вчинення одностороннього правочину припинити дію договору (розірвати його), договір слід вважати припиненим (розірваним) з моменту отримання адресатом заяви (повідомлення), що надсилається ініціатором розірвання договору контрагенту за договором. Це стосується, зокрема відмови покупця від договору купівлі-продажу у разі відмови продавця передати товар (ч. 2 ст. 665 ЦК), інших подібних положень, передбачених положеннями Цивільного кодексу, на які вище зазначалося.