І тим, що в гробах
- Автор: Бондарь Андрей
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-304-5
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «І тим, що в гробах». Краткое содержание книги:
Саме тому «І тим, що в гробах» припаде до душі навіть найвибагливішим читачам.
[гірчичники, банки, електрофорез]
Колись у дитинстві я дуже любив читати різні житія радянських святих. Певна річ, святих — умовно кажучи. Швидше їх можна було назвати святими мучениками. Книжка «Дети-герои» певний час була серед улюблених.
Я любив читати про страждання дітей, бо це допомагало мені витримувати гірчичники, банки й електрофорез. Дитиною я був хворобливою. Звісно, я їм усім дуже співчував. І страшно збрехав би, якби написав, що мені їхні страждання були потрібні лише як полегшення, тобто в сенсі приземлено-утилітарному. Це стосувалося не лише дітей, а й дорослих героїв.
Розумієте, так цікаво виходило… В тій країні лише мертві набували яскравого, унікального й повнокровного образу. Серед живих були потенційні кандидати. Наприклад, лижники-полярники з команди Дмитра Шпаро. Однак живим не вистачало найголовнішого — смерті. Серед живих не було аж таких живих, переконливих і досконалих, як серед мертвих.
Це пояснювалося передусім тим, що над ними проводили дуже серйозну посмертну роботу, доводячи їхні біографії до досконалості, іноді надмірно ретушуючи нагробні світлини і всіляко міфологізуючи їхній відхід.
От, наприклад, Зоя Космодем’янська. Ця героїня мені найчастіше з’являлася у снах. Вона гойдалась на мотузці, але при цьому всміхалася, як на фотографії. Валя Котик взагалі був моїм земляком. Я уявляв собі маленького доходяжку з сусіднього двору, який спромігся просто на неймовірний подвиг духу.
І щоразу поставало питання: «А ти б так зміг?». Я б не зміг. Я б здався, здав друзів-партизанів і продав Батьківщину. Це я тепер так думаю. Але ні! Тоді я б так не подумав. Був би я на місці Космодем’янської, то так само кинув би катам мого народу перед тим, як поліцай-українець виб’є дерев’яну лавку з-під ніг: «Вешайте, вешайте, всех не перевешаете!» Але вдав би, що мене повішали, й для порядку б навіть висолопив язика й посинів. А вночі б розрізав мотузку й утік назад, у партизанський загін.
Їхні подвиги були бездоганні, і люди це були бездоганні. Найбільше захоплення в мене викликав подвиг генерала Карбишева. Скільки разів я бачив цю картину… Він стоїть голий і босий на снігу, на поясі якась біла пов’язка. Мороз — мінус 25. І на нього з усіх боків ллється зі шланґів німецько-фашистська крижана вода, яка поволі перетворює його тіло… Хотілося порівняти це з комахою у бурштині. Але це не те. Його тіло — незламне і міцне — перетворюється на моноліт, безсмертний крижаний пам’ятник вічного подвигу.
Ох, скільки ж разів я це собі уявляв… Він у полі, притулившись до дерева (берези, аякже), і німці. Їх багато, а він один. Ім’я його відоме, подвиг його безсмертний.