Трилогія смерті

— Ну звісно, а тоді виплив і сам заліз у клітку.

Крамлі примружився, так наче прикидав на око, скільки я важу. Потім мовчки подавсь у свої джунглі й на хвилину зник. Я чекав. Аж раптом звідкись іздалеку вітер доніс трубний гук слона. Я поволі обернувся до бризок штучного дощу й прислухався. Десь ближче хрипко роззявив свою величезну пащу лев, і з неї вихопилося хиже рикання. І враз повз мене, мов літній вітер, здіймаючи куряву, промчав гурт антилоп і газелей, і серце моє забилося в лад з їхнім легким тупотінням по сухій землі.

Раптом на стежці з’явився Крамлі з широкою хлоп’ячою усмішкою на вустах, видимо пишаючись зі своєї нікому доти невідомої дивацької химери й водночас соромлячись її. Він пирхнув і підніс угору дві нові, ще не розкриті бляшанки пива, показуючи ними на акустичну систему з шістьох, схожих на величезні темні лілеї, динаміків, прилаштованих на деревах. Ото з них і припинали до нас антилопи, газелі та зебри, боронячи наші життя від безіменних хижаків поза парканом садиби. Ще раз протрубив слон і остаточно вразив мою душу.

— Африканські записи, — пояснив Крамлі, хоч у цьому й не було потреби.

— Чудово, — сказав я. — Е, а це що таке?

Десять тисяч африканських фламінго знялись у повітря з освітленої сонцем прісноводної лагуни п’ять тисяч днів тому, коли я був ще хлопчиськом-школярем і Мартін та Оза Джонсони[18] летіли від диких звіриних стежок Африки, щоб побути з нами, простими людьми Каліфорнії, і повісти дивовижні історії.

І тоді я пригадав.

Того дня, коли я мав чимдуж бігти, щоб послухати виступ Мартіна Джонсона, він загинув в авіаційній катастрофі біля самого Лос-Анджелеса.

Але й оце тепер, в обнесеному парканом клаптику джунглів, у цьому райському притулку Елмо Крамлі, лопотіли крильми птахи Мартіна Джонсона.

Моє серце полетіло з ними.

Я поглянув на небо й запитав:

— А що ви робитимете, Крамлі?

— Нічого, — відповів він. — Стара жінка з канарками житиме вічно. Можете побитись об заклад.

— Не маю на що, — сказав я.