Острів Скарбів

Я перебрався на прову й глянув за борт. Тут наче було неглибоко, і я, про всяк випадок схопившись обома руками за кінець перерізаної якірної линви, обережно став спускатись. Вода ледве сягала мені до пояса. Піщане дно було тверде й побрижене хвилями, і я бадьоро пішов бродом до берега, лишивши „Еспаньйолу“ лежати на боку й полоскати свій грот у воді. Сонце вже сіло, і смерковий вітер шумів серед сосон.

Так чи сяк, але нарешті скінчились мої морські пригоди, і я повернувся на острів, — та ще й не голіруч. Позад мене стояла відбита в піратів шхуна, на якій ми зможемо вийти в океан. Мені хотілося якнайшвидше дібратися до нашої домівки, до форту, і похвалитися своїми здобутками. Мабуть, мені трохи дорікатимуть за дезертирство, але ж я відвоював „Еспаньйолу“, і це загладить усе — навіть сам капітан Смоллет визнає, цю я не промарнував часу.

Розмірковуючи так, сповнений найсвітліших сподіванок, я попростував до частоколу, за яким мене мали чекати друзі. Я пам'ятав, що найсхідніша з річечок, які впадають у бухту капітана Кіда, починається на двоверхому пагорбі ліворуч від мене, і я звернув у той бік, щоб перебрести річечку, де мілкіше. Ліс був не густий, і йдучи укосом, я незабаром поминув край пагорба і бродом перейшов на другий бік річечки.

Тепер я був поблизу того місця, де зустрівся з Беном Ганом, і почав пробиратись обережніше, пильно роззираючись на всі боки. Майже зовсім стемніло, і ввійшовши в розпадину між двома шпилями, я помітив удалині миготливий відблиск багаття. Я вирішив, що то, мабуть, островик готує собі вечерю, і в глибині душі здивувався його легковажності. Адже коли цей вогонь побачив я, то його може побачити й Сілвер зі свого табору на болоті.

Темрява дедалі густішала, і орієнтуватись було все важче. Двоверхий пагорб позаду й вершина Підзорної Труби праворуч поступово розпливалися в мороці. Зірок було мало, та й ті ледве блимали. Пробираючись низькодолом, я натикався на кущі й падав у піщані ями.

Раптом навколо трохи посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що вершину Підзорно! Труби освітило бліде сяйво, а невдовзі з-за дерев виринуло щось велике й срібне: то сходив місяць.

Іти тепер було легше, і я наддав ходи, часом навіть підбігаючи, така мене брала нетерплячка швидше дістатись до форту. Увійшовши до гаю, що ріс перед частоколом, я знову згадав про обережність і пішов трохи повільніше й остережніше: було б украй прикро, якби мене після всіх пригод підстрелили свої ж.

Місяць підбивався все вище й вище, освітлюючи усі галявини в лісі, коли це просто перед себе між деревами я помітив якесь сяйво, зовсім не схоже на місячне. Жарке та червоне, воно час від часу тьмяніло, як то буває, коли жевріє вугілля в багатті.

Я ніяк не міг збагнути, що б то могло бути.

Нарешті я вийшов на галявину перед частоколом, західний бік якого був залитий місяцем. Решта частоколу й сам блокгауз були в тіні, яку де-не-де перетинали довгі сріблясті пасма. А по той бік блокгаузу палахкотіло велике вогнище, червонястий відбиск якого гостро вирізнявся на тлі блідого місячного світла. Ніде ніхто ані ворухнеться, не чути ані звуку, тільки вітер шумить.

Я зупинився, неабияк здивований і трохи стривожений. Ми ні разу не розпалювали великих вогнищ, бо капітан наказував бути ощадливіше з дровами. Чи не сталося тут без мене якого нещастя?

Я скрався до східного кінця частоколу, весь час тримаючись у тіні, і в найтемнішому місці переліз через нього. Потім задля більшої певності став навколішки й безгучно порачкував до блокгаузу. Аж це нараз серце в мене радісно тьохнуло. Звук цей був зовсім не приємний, і раніш він часто дошкуляв мені, але цим разом почути, як голосно й мирно хроплять друзі, — це було для моїх вух наче музика. Хропіння це заспокоїло мене, як заспокоює любий нічний вигук вахтового на судні: „Все гаразд!“

Тим часом, однак, лише одна річ була певна: варту вони мали геть недбалу. Якби зараз підкрався не я, а Сілвер зі своєю зграєю, то всіх їх могли б перерізати. От що значить, коли капітана поранено, подумав я і знову почав дорікати собі, що кинув друзів у такій небезпеці, коли серед них нема кому навіть вартувати.

Я підповз до дверей і зазирнув усередину. В темряві нічого не можна було розгледіти. Крім хропіння, чути було ще якийсь чудний шерех: чи то стріпування крил, чи то постукування дзьобом. Простягши руки вперед, я почав помацки пробиратися на своє колишнє місце, усміхаючись на думку, як зрадіють і здивуються мої друзі, коли побачать мене вранці.

Я наштовхнувся на щось пружне, — мабуть, на чиюсь ногу, але сплячий тільки застогнав і перевернувся на другий бік.

І тоді раптом темряву розітнув пронизливий скрик:

— Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! — одне й те саме, без перепочинку, без зміни в голосі, мов рипіння ручного млинка.

Та це ж Капітан Флінт, Сілверів зелений папуга! Це він стукав дзьобом по дереву! Ось хто охороняв тих, що спали, краще за будь-якого вартового і дав знати настирливим криком про мою появу!

Я й не зчувся, як від того лункого крику всі попрокидались і посхоплювались на ноги. Голос Сілвера запитав з гучною лайкою: